Читати книгу - "Розстрільний календар"

мільйон в’язнів ГУЛАГу вийшли на свободу. Щоправда, амністія не стосувалась «антирадянських елементів». У Кенгірському таборі, повстання у якому стало одним із трьох ключових точок опору, що змінили Радянський Союз, перебували переважно ті, хто мав стосунок до збройної боротьби, — члени ОУН, балтійські партизани, колишні солдати та офіцери. За даними істориків, у Степлазі на той момент було близько 46 % українців, що вплинуло на хід повстання.

Перші прояви непокори почались у 1953 році. Адміністрація поступалась у деяких питаннях, наприклад не замикала на ніч бараки або скасовувала номери на одязі. В’язні активно протестували: приміром, на знак протесту проти побиття одного з ув’язнених на роботу не вийшло близько двох тисяч людей. Водночас тричі по ув’язнених відкривали вогонь.

15 травня 1954 року після Великодня колона чоловіків перетнулась із колоною жінок. Хтось із хлопців вигукнув: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» Вартовий Калімулін, що супроводжував в’язнів, пустив чергу по чоловічій колоні: 13 людей загинули на місці, 33 було поранено. Звістка про цей кричущий випадок швидко облетіла табір і стала поштовхом до одного з найгучніших повстань в’язнів у системі ГУЛАГ.

Незадовго до цієї події до Кенгіру з Колими етапували близько півтисячі кримінальних злочинців. Одним із методів управління ГУЛАГу було натравлювання кримінальників, які вважали себе патріотами СРСР, на політичних, які боролись проти радянської влади. Проте усі сорок днів Кенгірського повстання два табори пліч-о-пліч боролись проти озброєної охорони.

Повстання розпочалось із загального страйку 16 травня. В’язні хитрощами і силою вигнали охорону. Вночі група ув’язнених захопила штрафний та слідчий ізолятори і звільнила людей. Огорожі між таборами було зруйновано. Удень керівництво табору ввело війська і придушило повстання. Але хвилю неможливо було зупинити — до 7 тисяч страйкарів приєднались 12 тисяч працівників рудників, що були за 12 км від табору.

Заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін та заступник начальника управління прокуратури СРСР Самсонов пообіцяли достроково звільнити інвалідів і тих, кого засудили до повноліття. Таким чином вони намагались погасити гнів арештантів. За кілька днів перемовин вони дали обіцянку розслідувати вбивства. Люди виходили на роботу, але саботували її — вихід за межі секторів вони використовували для передавання інформації та контролювання дій. Керівництво вивело з табору кримінальників, відновило зруйновані огорожі, але у ніч проти 24 травня політв’язні разом із кримінальниками розпочали новий етап повстання. Ув’язнені зруйновали огорожу між «чоловічим» і «жіночим табором», розібрали мури, збудовали барикади та виставили вартових. Над їдальнею замайорів червоно-чорний прапор — символ тюремних повстань і смутку за загиблими.

На похоронах перших загиблих звучала пісня — гімн Кенгірського повстання «У гарячих степах Казахстану» авторства Михайла Сороки. Як згадувала Любов Бершадська, 10 тисяч людей підхопили спів.

Для контролю розслідування вбивств в’язні створили свою комісію, до якої входили Капітон Кузнєцов, Любов Бершадська (її замінили згодом Лідія Супрун і Ганна Михайлевич), Олексій Макєєв, Марія Шиманська, Вагаршак Батоян та Чинчиладзе (потім їх замінили Омелян Суничук, Юрій Кномпус та Енгельс Слученков), долучився й Артавазд Авакян. Люди не виходили на роботу, з керівництвом табору розпочали перемовини.

Табір особливого режиму перетворився на територію волі. За 40 днів напруженої боротьби не було зафіксувано жодних грабунків, конфліктів чи інших злочинів. Повсталі ставились одне до одного з повагою. Крім того, запрацювала система обміну інформацією: випускали стінгазети, малювали плакати, складали відкриті листи, оголошували повідомлення по табірному радіо. Умільці намагались виготовити радіоапарат, щоб передавати новини на дальні відстані (кажуть, ці повідомлення долітали до Караганди та Алма-Ати). Священики проводили богослужіння, хор розучував пісні — «Гімн Кенгірського табору», «Любіть Україну» і пісні в’язнів різних національностей. Серед озвучених в’язнями вимог були розслідування вбивств, скасування ізоляторів та штрафних бараків, зниження термінів, встановлення оплати праці, пільг для жінок, обмеження робочих годин, дозвіл на вільне спілкування чоловіків та жінок, а також особиста присутність у таборі члена Президії або секретаря ЦК КПРС.

Ув’язнені знайшли сигнальні кулі і запустили їх у небо з прикріпленими листівками, із гаслом «Ганьба берієвському свавіллю!». Повітряними зміями за межі табору поширили 25 різних повідомлень російською та казаськими мовами загальним накладом 700 примірників . Досвідчені в’язні готували зброю на випадок силового придушення повстання — самопали, гранати, кували холодну зброю, робили «коктейлі Молотова», носили на шиях мішечки зі скляним порошком, вапном та піском для бою на коротких дистанціях.

24 червня до табору прибули військові ешелони з п’ятьма танками. Уранці 26 червня влада звернулась до повсталих із ультиматумом — здатись або повстання придушать. В’язні мобілізували охорону табору. Як згадував тодішній в’язень Ференц Варконі, живою лінією назустріч танкам вийшли дві сотні жінок у вишитих сорочках. Танки не зупинились.

В’язні жорстоко розплатились за 40 днів волі. Від куль та під гусеницями танків загинуло 700 осіб, сотні були поранені. В офіційних даних кількість загиблих була сильно занижена. Адміністрація пустила чутки, ніби після початку озброєного вторгнення в’язні вбивали одне одного, але це була неправда. Після придушення повстання людей змусили копати могили — поховали 300 осіб, інших вивезли в степ. Частину повсталих закрили у «чорних воронках» і вивезли у невідомому напрямку.

«Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими», — згадував страшний день Ілько Тафійчук.

Суд над активістами Кенгірського повстання відбувся у липні та серпні 1954 року. Частину засудили до 10 років таборів, декому згодом ув’язнення замінили на розстріл. Кенгірці, що вижили чорного дня, змушені були дати підписку про нерозголошення — радянська влада боялась проявів волі і намагалась не допустити подібного в інших каральних таборах.

Як відомо з історії, тюрма змінюється, коли у ній проливається кров. «Ми відчули себе не «номерами», а людьми», — говорив про неймовірне єднання відчайдушних повстанців Вагаршак Батоян.

Джерела

В’ятрович Володимир. Історія з грифом «Секретно». ГУЛАГ. Кінець імперії терору // ТСН.ua. — 2011. — 30 червня. Режим доступу: https://goo.gl/yW2COa

Дерев’яний Ігор. Українські повстанці в ГУЛАГу: боротьба триває // Тиждень. — 2012. — 21 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/WuNpt1

Зінченко Олександр. Кенгір, Хрущов та