Читати книгу - "Свій час"

голландців, якби вони розумілися на японській кухні та зупиненому часі. Нехай так і буде, нічого не треба прибирати і займати, а це й неможливо. Точка неповернення позаду, ми відділилися, відбрунькувалися від решти світу аж так, що він уже нас не приєднає, не поглине, не присвоїть — інакше йому теж довелось би сповільнитися, синхронізуючись з нами, а світ, що надміру дорожить своїми несамовитими швидкостями, ніколи не наважиться на таке.

Ми щасливі. Ми залишимося разом у цій чудернацькій миті, не відпустимо її, не випустимо, не втратимо. Ми перемогли і приручили наш час, отже — ніколи не розлучимося, ніколи не постаріємо і ніколи не помремо.

— …Ти знаєш, Вірусику, а я ж колись був помер. Не так давно, після прем’єри «Тев’є-молочаря» в десятому році. Відіграв, вийшов уклонитися, ще дівчинка якась молоденька тюльпани подарувала, — а потім упав за лаштунками і помер. По-справжньому, на п’ять з половиною хвилин. Це мені потім уже розповіли, і я повірив, не брехатимуть же, апаратура, таймери. А насправді це було… як би його пояснити… не довго, не мить — ніяк. Ні, ані темного коридору, ані натовпу мерців, ані інших нісенітниць. Я просто випав із часу. Цілком, зовсім, і розповісти неможливо, тут геть інакша граматика потрібна, інші дієслова…

— Сергію? Ти хворий, серце?

— Я здоровий як бугай! Відкачали ж, хворого б не відкачали. «Тев’є», до речі, поновили, досі граємо… Але тепер я вже все знаю про час. Він зовсім не те, чим нам здається. Я тому і в політику пішов, усі ще й допитувались, невже часу не шкода? А немає за чим жаліти. Йому наші жалі до… та добре, добре, Вірусю, гусари мовчать. Час — із ним насправді нескладно. Я й тебе навчу.

— Навіщо?

— Щоб і ти вміла, дурненька. Для цього не конче помирати.

— Але ж я з тобою. І вже завжди.

— Хороша моя… смішна… звісно ж, завжди…

Ще одне неточне, ледь-ледь, на волосинку, неправильне слово. Та інших, однак, не вигадали в нашій незавершеній, закроєній під непевні часові категорії, мові.

Та вони й не потрібні, жодні слова.

Завершився міжнародний літературний фестиваль, одна з найгучніших і наймасштабніших подій у культурному житті країни. Цього року у фестивалі взяли участь поети і прозаїки з сімнадцятьох країн, на різних майданчиках міста відбулося понад три сотні різноманітних заходів. Одночасно з фестивалем тривав книжковий ярмарок, що до нього долучилося багато вітчизняних та закордонних провідних і невеликих видавництв.

Віп-гостя дійства Андрія Марковича, про зникнення якого ми інформували вас у попередніх випусках, оголошено в міжнародний розшук.

— Слухаю. Блискавка.

Накази мобільником завжди дуже стислі, завдання ставлять найпростішими й однозначними словами; але я напружений до судоми в пальцях, до гострого болю в паху і двоїння в очах. Не випустити з уваги, запам’ятати чітко, нічого не переплутавши, не переінакшивши на старті: будь-який огріх наростатиме в процесі, набиратиме обертів, заведе чортзна-куди, і тоді — все. Але не виправдати довіри я не маю права за жодних обставин.

Чому саме мені? Бо я опинився ближче за всіх, на краю гостьової зони, зупинився пореготати з бабської бійки? А якби не зупинився, ліквідував конфлікт на випередження, себто сумлінно виконав свій обов’язок і помчав би далі — вони б зателефонували іншому?

Мені хочеться вірити, що це не так. Вони обрали мене, бо я найкращий. Бо мене й далі відстежували, звичайного ліквідатора, наперед призначивши для важливої спецоперації. Бо за мене ручився Грім.

Лишилося чотири секунди, моїх, ліквідаторських. Три. Дві…

Різниця приголомшлива, я й не думав. Порівняно з комунальним часом будь-який робочий час летить уперед, залишаючи весь світ комашитися і повзати, — але спецохоронний час!.. Скипає кров, вистрілюють залпом нервові імпульси, гормони вибухають спалахом ейфорії; я знаю, що це лише побічний ефект прискорення, я мушу тверезо мислити, опанувати себе — але не можу. Шкірюся, мов ідіот. Тягнуся вгору, розпростую плечі, дихаю швидко-швидко і неглибоко, як нас навчали, щоб наповнити киснем організм у прискоренні, — і ловлю кайф. Якщо вони зараз бачать мене, то, либонь, уже сто разів встигли пошкодувати, що доручили спецзавдання такому дундукові.

Ще раз подумки повторити. Отже, гість. Віп-гість, як вони це називають. Його слід зустріти і вести. Начебто звичне завдання, віп-гостей завше ведуть ліквідатори, та й за позастатусними гостями ми зобов’язані наглядати: один комунальний наїзд, вчасно не ліквідований конфлікт — і гість уже не захоче залишитись, а це ганьба для Світу-комуни й особиста провина відповідального ліквідатора, читай пункт вісімнадцять дріб шість.

Правду кажучи, я не розумію, чому вони залишаються. Що ж такого має бути в них там, на задвірках, які жахіття, туга і розпука, щоб захотіти залишитися… не у Світі-комуні, авжеж, ні! Ясна річ, усі задвірки прагнуть сюди, проте не кожному щастить стати гостем, хай навіть позастатусним. Мені взагалі не йдеться про «тут», я не думаю зараз про простір. Лише про час.

Вони ж залишаються — в комунальному. Жодного іншого ніхто їм не пропонує і не запропонує ніколи. В цьому сенсі гості мало чим відрізняються від комуналів, які переконані, що час, по суті, один для всіх. Жоден віп-гість ніколи не запідозрив, що його веде ліквідатор. Що ми взагалі існуємо: ліквідатори і спецохоронці, будівельники і штампувальники, столові та шпитальні дівки, інфохоронці і навіть садківські тітки — робітничий клас. М’язи і кров Світу-комуни. Ми, які маємо найголовніше: власний робочий час.

Віп-гість. Понадстатусний віп — якщо до нього не приставляють звичайного ліквідатора;