Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пролунав різкий посвист крил. Червоний відсвіт торкнувся зубців скель. Дракон був уже близько.
Ледве вони встигли втекти до тунелю і позатягати туди всі клунки, як із півночі нагрянув Смоґ, обпалюючи полум’ям гірські схили і б’ючи своїми великими крильми з таким шумом, ніби то ревів ураган. Його гаряче дихання спопелило траву перед дверима, проникло у щілину, яку вчасно покинули ґноми, і навіть обпекло їх, зачаєних у схованці. Зметнулись угору миготливі язики полум’я, затанцювали чорні тіні скель. Коли він пролетів, знову запанувала темрява. Поні пронизливо заіржали від жаху, зірвалися з прив’язі й несамовито помчали геть. Дракон шугнув униз, кинувся за ними навздогін і зник з очей.
— Кінець нашим бідолашним конячинкам! — зітхнув Торін. — Якщо вже Смоґ когось помітить, від нього не втекти. Нам слід залишатися тут, якщо тільки хтось не бажає дибати кілька миль назад до річки просто неба на очах у Смоґа.
Ні, це нікому не було до вподоби! Вони заповзли вглиб тунелю і лежали там, тремтячи всім тілом, хоча було тепло і душно, доки у щілині дверей не засірів світанок. Уночі вони раз у раз чули то наростання, то слабшання драконового реву, коли той пролітав поруч, нишпорячи скрізь по гірських схилах.
Побачивши поні та сліди привалів, він подумав, що від річки приходили люди й підіймалися гірським схилом із тіснини, де були прив’язані поні. Проте дверей його пильне око таки не помітило, а маленької тераски, захищеної високими стінами, не досягло його грізне полум’я. Він нишпорив довго і даремно, аж поки світанок охолодив його лють, і тоді дракон повернувся на своє золоте ложе, щоб поспати — і набратися сил. Грабунку він би не забув та не вибачив і через тисячу літ, навіть перетворившись на обвуглений камінь, але він міг дозволити собі зачекати. Повільно й тихо він заповз у своє лігво і напівзаплющив очі.
Коли настав ранок, страх трохи відпустив ґномів. Вони вирішили, що небезпеки неминучі, коли маєш справу з таким грізним стражем, і що зараз не варто відмовлятися від початкового задуму. Та вони й не могли піти звідси негайно, як зазначив Торін. Їхні поні втекли чи загинули, і товариству треба було трохи перечекати, доки Смоґ настільки послабить пильність, аби вони наважилися вирушити в дальню путь пішки. На щастя, вони врятували дещо з припасів, отож їжі на якийсь час їм би вистачило.
Вони довго радилися, що робити далі, але не змогли придумати жодного способу, як позбутися Смоґа, — зрештою, це завжди було найвразливіше місце їхніх планів, на що так і кортіло вказати Більбо. Тоді, як це властиво тим, хто потрапив у цілковиту безвихідь, ґноми почали бурчати, дорікаючи гобітові за те, що спершу так їх потішило: що він виніс із підземелля чашу і передчасно розлютив Смоґа.
— А що ж іще, на вашу думку, належить робити зломщикові? — сердито спитав Більбо. — Я не наймався вбивати драконів — це справа воїна, — лише викрадати скарби. Для початку я зробив усе, що тільки міг. Чи ви сподівалися, що я приплентаюся назад із усіма Троровими скарбами на спині? Кому треба нарікати, то це мені. Вам слід було би прихопити з собою п’ятсот зломщиків, а не одного. Я певен, що це робить велику честь вашому дідусеві, але не треба вдавати, ніби ви просвітили мене, яке неосяжне його багатство. Мені знадобилися б сотні років, аби повиносити його нагору, — навіть якби я був у п’ятдесят разів більшим, а Смоґ — сумирним, як ягня.
Після цього ґноми, звісно ж, попросили в нього пробачення.
— Тоді що, на вашу думку, нам треба робити, пане Торбине? — чемно спитав Торін.
— Зараз у мене немає жодних ідей — якщо ви маєте на увазі транспортування скарбу. Очевидно, це залежить від щасливого випадку і від того, чи позбудемося ми Смоґа. Позбуватися драконів — це аж ніяк не мій фах, але я про це таки поміркую. Особисто я ні на що не надіюсь і бажав би лише дістатися додому живим.
— Про це зараз і не клопочися! Що нам треба робити сьогодні, тепер?
— Ну, якщо вам дійсно потрібна моя порада, то я скажу, що ми нічого не можемо вдіяти, хіба що сидіти там, де сидимо. Вдень ми, безперечно, зможемо досить безпечно прокрадатися на повітря. Можливо, невдовзі можна буде послати одного чи двох із-поміж нас до намету над річкою, щоби поповнити наші запаси. Але вночі всім нам слід ховатись у тунелі. А зараз я пропоную ось що. Я надіну свій перстень і проберусь у підземелля сьогодні ж опівдні — треба ж Смоґові колись передрімати — та й погляну, як він. Можливо, щось зміниться. «У кожного змія є вразливе місце», — любив казати мій тато, — а втім, я певен, що він спирався не на власний досвід…
Звичайно, ґноми охоче пристали на цю пропозицію. Вони вже почали шанувати маленького Більбо. Тепер він став справжнім ватажком їхньої виправи. У нього з’явилися власні ідеї та плани. Коли настав полудень, він уже був готовий до другої вилазки вглиб Гори. Звісно, це йому не подобалось, але він був більш-менш переконаний, що тепер на нього не чекало нічого особливо поганого. Якби ж він знав більше про драконів і про їхню підступну вдачу, то був би більш боязким і менш упевненим, що застане Смоґа сплячим.
Сонце сяяло, коли він вирушив у дорогу, але в тунелі було темно, як уночі. Світло, що пробивалося крізь щілину в дверях, невдовзі пропало. Гобіт просувався тихіше, ніж димок, підхоплений легеньким вітерцем, і вже майже трішки запишався, коли наблизився до нижніх дверей. Звідти пробивався лише слабе-сенький відсвіт.
«Старий Смоґ стомився і заснув, — подумав гобіт. — Побачити він мене не зможе, та й не почує. Веселіше, Більбо!» Він забув або й ніколи не чув про властивий драконам гострий нюх. А ще — про той прикрий факт, що вони можуть спати з напіврозплющеними очима, коли щось викликає їхню підозру.
Коли Більбо визирнув із-за дверей, йому, певна річ, здалося,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гобіт, або Туди і звідти», після закриття браузера.