Читати книгу - "Повзе змія"

й зі мною навіть ніби на різних мовах говорити будемо.

— О’кей, нехай так. Значить, він був у розшуку…

— Був, — кивнув Максим. — Із чого зараз починати?

— Поки що у нас звичайна попередня бесіда. Тому валяй, як тобі зручно. Тут говорили: поки не затримали його спільників, ніхто не здогадувався про причетність Баглая до злочину… Ну, до вбивства бізнесмена.

— Правильно говорили. Взяли їх, почали крутити, випливло прізвище Баглая. Надійшла інформація про його ймовірну коханку. Я пішов перевіряти просто так, задля чистої совісті. Всі думали — він узагалі обірве контакти будь з ким, заляже на дно, а то й зовсім уриє з міста. А я прийшов за місцем проживання коханки…

Олені не зовсім подобалося, як Глод переповідав історію затримання. Вона, звичайно, не хотіла перебивати його, тим більше її попереджали — в опера свої проблеми, взагалі може відмовитись, а реальні учасники подій їм кров з носа потрібні. Ясно, що стрижнем програми так чи інакше виставлять Богдана Баглая, але без міліції в кадрі не обійтися, і що виходить — поки що самі начальники з чавунними загальниками і цей оперативник. Сама по собі розповідь цікава, але ж він говорить — наче рапортує. Повівся на «неформальність», навіть на «неказенність», та поки що Максим Глод як персонаж її не вражав і не надихав.

— …Жив він справді окремо, знімав квартиру зовсім в іншому кінці міста, там, де новобудови. Загубився у «спальному» районі. Там же вони тримали весь свій арсенал: автомати, пістолети, гранати. Для особливих випадків навіть дві міліцейські рації десь надибали собі. Користувалися, коли пропасали чергову жертву. Передавали «об'єкт» один одному, щоб людина не засікла за собою «хвоста».

— Отже, пощастило?

— Можна сказати й так. Не вийде детективу.

— Детектив, власне, нам менш за все потрібен. «Кримінальні портрети» — так програма називається. Портрет злочинця, вбивця крупним планом. Але портрет такий ми пишемо всі разом, складаємо такий собі пазл. Чим більше людей дасть оцінку йому та його діям, тим краще. От, скажімо, я людина не зовсім поки що досвідчена у ваших справах, але навіть мені не зрозумілий один момент: Баглай на горищі міг убити тебе сто разів, позиція в нього вигідніша. Чому він не скористався нагодою і не спробував утекти?

Глод кивнув і пульнув «бичок» у траву.

— Ага, мене це теж дуже перейняло. Навіть якби я не став його дев'ятим трупом, все одно скалічити мента він міг на раз. По голові чимось гепнути згори.

Або ножиком своїм штрикнути в око. Навряд чи він боявся мене чи не хотів чіпляти на себе зайвого трупа. Сам Баглай пояснює свої, погодься, нелогічні дії так: думав заховатися і сподівався, що я його при поганому освітленні не побачу. Але потім розтлумачив усе трошки інакше, і мені здається — то близько до істини. Не хотів проливати кров, тим більше — міліцейську в будинку своєї коханки та її матері. Своєрідний кодекс честі. Не знаю, як він насправді ставився до Людки і чи здатен він узагалі на якісь там почуття типу кохання, — Макс кахикнув, — але він не бажав заляпувати Свиридюків кров’ю.

— Але ж він почав різати себе…

— Дешеві понти. Не кожен, ясна річ, здатен на таке, та в цій ситуації Баглай побачив свій очевидний програш. Тому зробив хитро — скалічив себе сам. Хоч у чомусь вирішив виграти час. Між іншим, він майже зовсім не чутливий до болю, дуже хизувався цим, навіть хотів демонстрацію своїх здібностей влаштувати. Просив гострого ножа. Мовляв, за лезо візьмуся, стисну його — і нічого зі мною не станеться, не скрикну навіть. А скрикну, каже, то ще в одному злочині зізнаюся. Вигідна, говорить, справа, громадяни лягаві, давайте, ризикуйте.

— І що?

— І нічого. Так йому й дали ножа, розбіглися.

Олені пригадався нічний жах — колючий дріт в руках привида, вістря проколюють долоні, тече по руці чорна кров, і моторошна тиша. Від бажання прогнати його мимоволі ляснула себе по лобі.

— Що сталося?

— Комар чи мошка якась… Щось іще про Баглая ти особисто можеш додати?

— Я з ним хіба пару разів після того спілкувався. Наше діло — зловити бандита, далі прокуратура займається, Боря Харламов, той тобі соловейком проспіває. У сини Баглай йому за віком не годиться, тому, думаю, слідак його наче брата полюбив.

— Полюбив!

— У переносному сенсі, ясна річ, — Глод закурив іще одну «мальборину». — Харламов на справі Баглая піднявся в професійному плані, кар’єрно зріс, не просто слідчий тепер — уже начальник слідства… слідчого відділу. То він дасть тобі вичерпну характеристику, він у нас балакучий.

— До речі, — Олена глянула на годинник. — Він чекає нас за півгодини, а нам ще за режисером заїхати. Спить у готелі, відпочиває.

— Заїдемо. Він де, в «Хіміку»?

— Ми всі в «Хіміку».

— Тоді поїхали. Встигнемо. Борька почекає зайвих кілька хвилин, він у всьому, що з Баглаєм пов’язано, свій інтерес бачить.

— Поїхали — то й поїхали. Значить, Максиме, отак само ми будемо на камеру говорити. Не проти?

— Та хай собі. Поговоримо.

Справді, тепер Глод навіть дивувався, чому ще з ранку налаштував себе проти цієї зустрічі. Колір волосся журналістки Олени його вже не дратував. Загалом після спілкування з нею Максимів настрій чомусь поліпшився. Пояснити різку зміну він не міг, тому й вирішив: шукати пояснення власному гарному неказенному настрою — справа невдячна.

7

Під кінець дня Олена призналася сама собі — хочеться цього вечора скласти компанію Ігореві Корнієнку й напитися з ним. Тим більше, що їй не так багато треба, до алкоголю вона взагалі ставилася байдуже, могла пригубити