Читати книгу - "Агент №13"

тепер один: примиритися з Губером. У даній ситуації Губера боятися нічого, той його не викаже, бо тоді ж і йому край. З наказу генерал-майора ясно, що їм обом загрожує небезпека.

— Ця жінка справді ваша співробітниця? — запитав він.

— Саме це й доймало Брауна, — відповів Губер.

— Облишмо про те. У нас вийшла неприємна розмова про Грету. Визнаю, я поводився підло. Але не в цьому тепер суть. Якщо те, що ця жінка тільки-но прочитала, правда, нам обом треба тікати. Тікати разом або ж знищім один одного тут, на місці. Вирішуйте!

Перш ніж Губер щось промовив, обізвалася жінка:

— Ходімо зі мною у винний підвал. Там ніхто вас не шукатиме. Побудете кілька днів. Про харчі я подбаю. Тим часом добуду документи, і через три-чотири дні ви зможете втекти через Югославію. Згода?

— Гаразд.

— Тисячу доларів, — нагадала Ліза.

— Я сказав, що ви одержите їх, — відповів Губер. — А що буде з Єллінеком? Його теж доведеться взяти з собою.

— Де ж Єллінек? — запитала Ліза.

— За шість кілометрів звідси чекає на мене з моторним човном, — сказав Герцог. — Там, де шосе повертає до берега.

— Найкраще було б, якби ви написали йому кілька рядків, щоб він довіряв пані Лізі. — Губер звернувся до жінки. — А ви пішли б і передали йому, щоб мерщій був тут.

— Гаразд, — ствердно кивнула головою Ліза. — Проте спочатку я заховаю вас двох. — Вона звернулася до Герцога — Віддайте пістолет. При вас не повинні бути речі, які зможуть вас чим-небудь скомпрометувати. Перед тим, як переходити кордон, віддам.

— Оце вже ні! Зброю я нікому не віддам.

— Тоді залишайтеся тут, — сказала Ліза. — Вирішуйте але хутко! — Вона вийшла на терасу і почала спостерігати зливу. В кімнаті про щось тихо сперечалися.

— Ось пістолет, — сказав Герцог, підходячи до Лізи.

9.

А сталося так, що Ліза, почувши голос Герцога, мало не знепритомніла від несподіванки. Правда, вона щодня, щогодини чекала якихось цікавих і важливих новин, але вже, було, розчарувалася у здійсненні їхнього задуму. Бо Шалго був перекопаний: з Губером щось не все гаразд. Старий узяв собі в голову, що Губер є центральною фігурою в справі убивства Меннела і жодної хвилини не вірив у правдивість його зізнань.

— Гадаю, на цей раз ти помиляєшся, любий, — казала Ліза. — Зрештою, Губер міг і не знати про рацію Меннела. Навіть про те, що Меннел був розвідником. Ну подумай сам: адже фірма «Ганза» веде в нас законну, цілком легальну торгівлю. Губер міг підписати договір і організувати перевозку останків Меннела на батьківщину. Сам він у цьому разі був би поза підозрою. І якщо Губер справді виказав Меннела, то нам треба повірити і в те, що він дійсно хотів розірвати зв'язки з фірмою «Ганза».

Шалго, подумавши, заперечив:

— Але ж Губер знав, що ми знайшли рацію і, поки він буде в Угорщині, стежитимемо за ним. Ось чому цілком можливо, що своїм зізнанням хотів уникнути стеження за собою.

— Можливо, — погодилась Ліза й одразу ж запитала: — Але навіщо? Якщо його завданням було тільки підписати замість Меннела угоду, то йому байдуже, стелить за ним чи ні. Коли ж він мав виконати й інше доручення, то знову виникає запитання: яке саме?

— Може, того, котрого не зумів виконати Меннел, — розмірковував Шалго.

— Любий, одумайся: твоє припущення звучить просто кумедно, — лагідно зауважила Ліза. — В такому разі він не розкривав би перед нами завдання Меннела.

Проте Шалго не здавався:

— А звідки ти знаєш, яке завдання мав Меннел і чи воно дійсно таке, як нам розповів Губер? Це треба ще довести. А Губер нічого не довів, тільки розповів. Він сказав про агентів. А хто вони, ці агенти? Розповів про заховані коштовності. А де їх заховано? Згадав про одну жінку з донькою та нареченим. Це може бути дружина Кюрті. Але може бути й інша.

Так вони сперечалися, ставлячи одне одному запитання і шукаючи відповіді на них.

— Знаєш що, люба? — сказав раптом Шалго. — В нас в чудова японська апаратура. Може, випробуємо її? Чим ми рискуємо? Нічим!

Так Ліза встановила за радіатором у вітальні апарат для підслуховування з мініатюрним мікрофоном, і вони почали з нетерпінням чекати. Так була записана на плівку розмова Губера з полковником Карою. Після того Ліза сказала:

— Тепер визнай, любий, що ти помилявся.

Шалго похнюплено мовчав. Того ж вечора він двічі прокрутив ту розмову. «Може, я й помилявся, — думав, — але не завадило б перевірити минуло Губера». Було не зрозуміло, чому полковник Кара не зв'яжеться з органами безпеки Німецької Демократичної Республіки. Потім він почав підраховувати: Губер народився в тисяча дев'ятсот тринадцятому році. В тридцять третьому йому було двадцять, навчався він в офіцерському училищі. Десь у тридцять п'ятому міг стати лейтенантом. Училище штабних офіцерів закінчив скоріше всього восени тридцять дев'ятого року. Після того потрапив у Будапешт. Шалго перебирав у пам'яті події тих років. Тоді він досить добре знав майже всіх співробітників німецького посольства в Будапешті. Пригадав прізвище військового аташе, а ось про Губера нічого не міг згадати. Проте наступного вечора його чекало нове розчарування. Кара передав йому доповідну Домбаї: «З Берліна нами одержана інформація: піхотний генерал Отто фон Губер і його сім'я за походженням із Східної Пруссії. Генерал фон Губер був командуючим західним фронтом при оперативному штабі. Приєднався до руху офіцерів-антигітлерівців, брав участь в організації замаху на фюрера. Влітку сорок четвертого року його було арештовано і страчено. Дружина його Анна-Марія Губер покінчила життя самогубством. Два жінчиних брати — Рудольф і Хорст Крюгери, офіцери вермахту, загинули в Дахау. Отто фон Губер, майор військ СС, начальник штабу Бранденбурзької танкової дивізії, публічно відрікся від батька, і його не чіпали. За їхніми даними, Отто фон Губер мешкає з Західній Німеччині. Був співробітником розвідки ФРН. Тепер керівник гамбурзької філії торговельної фірми «Ганза».