Читати книгу - "Роман шукає"

Дранишников діловито запропонував:

— Ходімо, я йому зараз голову одгвинчу.

— Не треба, — безнадійно відмахнувся Ігор.

— Погано, — схитнув головою Анципер. — Це й справді погано…

— Та обійдеться, — втрутився Клим Бутько. — Вона Юнкерсові скоро набридне. А ти, Ігоре, як захочеш, підбереш. Ще слухнянішою буде.

— Ти, Бутько, поворожи комусь іншому, — обпік його поглядом Анципер.

— Що ж мені далі робити? — спитав Ігор ніби в самого себе.

— Йди-но сюди, — рішуче запропонував Дранишников. — Сідай. Поговоримо. У мене теж випадок був. Такий самий. Ось послухай. Було це зимою сорок третього, під Сталінградом. Німці в казані пріють, дозрівають. Мап-штейн до них знадвору стукає, мовляв, потерпіть, випущу, та в самого п’яти шкварчать. А нас тоді, нашу батарею, чогось кидали з позиції на позицію. А погода, братця, маю я вам сказати, така, що господи сохрани й помилуй. Навіть у нас в Сибіру про таку чортівню й діди не чули. Мете, свище, виє, завиває! В одному місці сніг до чорної землі повидувало, в іншому такі гори понакидало, що хоч на санчатах спускайся. Піхоті воно не з медом, але на те вона й піхота: «сидора» на плечі та й посунула, це вам не артилерія. А на наших плечах, крім власних «Сидорів», ще й матчастина, гармати на наших плечах. Піхоті що? Нору собі кожен видовбав, та й сидять, як кроти, в землю та сніг позакопувалися. А нам гармати вкопати треба. І тільки-но вогневу позицію виберемо, тільки-но окопаємось — наказ, і перекидають батарею на інше місце, за кілька кілометрів. Значить, зривайся, все кидай, залишай дяді оті кубометри землі викопаної, а на другому місці починай все від самого початку. Бувало, за добу тричі міняємо позиції. Все через тую розвідку мамину: ніхто до ладу не знає, звідки їхні танки підуть. До того ми замордувалися, що вже й танки не страшні, вже бога молили, щоб ішли вони швидше, тоді не доведеться зніматися з місця, й сунути тими снігами чортзна-куди, й копати ту мерзлу землю, брили вергати. Смерті вже навіть новобранці не боялися. Боялися, що тільки ми знову окопаємося — прийде наказ позицію міняти. Так воно знову й вийшло. Піднялася батарея — вже вкотре — і поїхала. Капітан карту крутив і так, і сяк, та як її не крути, а орієнтирів не видно, щоб прив’язку зробити, бо таке мете, що не тільки якихось орієнтирів, а й світу білого не видно. І поїхала наша батарея серед ночі степом у завірюху скажену, можна сказати, навмання. Аж бачимо — є порядок і в піхоті. Серед степу, біля дороги, заметеної та віхами відміченої, регулювальник стоїть. Оце, брат, піклування про нашого брата артилериста! Закутався той регулювальник у маскхалат — снігова баба, та й годі, але прапорцем махає справно. Звернули ми туди, куди він нам прапорцем помахав, їдемо, а на серці у мене чомусь неспокійно. Якесь таке відчуття, ну, як це уві сні буває, що не туди ми їдемо. Кажу командирові: «Товаришу капітан, щось воно не теє». А він: «Завжди вам, старшина Дранишников, щось не теє». — «Та щось мені, кажу, здається, той… не туди ми їдемо. Серце моє чує…»

— А він? — не витримав Щербина.

— А він: «У тебе, каже, серце, а в мене, каже, карта». Але бачу, що і його сумніви гризуть. І таки приїхали ми прямісінько до німців, та ще й з тилу до них зайшли. Це нас і врятувало. Ех, як рвонули ми назад, що й влітку по накатаній дорозі так не їздили. Мчимо степом, а той регулювальник так самісінько стоїть, як і стояв. Ми до нього, а він так змерз, що й слова сказати не може. То одпоїли ми його горілкою, спересердя пику натовкли, потім у полон взяли.

— Як це в полон? — здивувався Ігор.

— Та німцем він виявився. Німецький то був регулювальник. І хай спасибі ще скаже, що ми на нього натрапили, бо він до ранку на тому морозі без рук, без ніг залишився б.

Усі мовчали.

— А до чого тут Любочка і той… — спитав цікавий Славко.

— А як же? — здивувався Дранишников. — Чув, яке в нас було положеніє? А бачиш, вийшли. І нічого з нами не скоїлося…

Скільки я чув розмов про непристосованість філософів до життя! І ось тепер можу цілком авторитетно сказати: або розповіді ці — суцільна дурниця, або Біля не філософ. Він привів до нас в управління обох «гангстерів». Їх розшукувала по місту вся міліція. Радіо в оперативних машинах нагадувало про відповідну обережність, попереджало, що це особливо небезпечні кримінальні злочинці. Біля приставив їх сюди, як лагідних ягняток.

Підсобні робітники з цегельного заводу. Валерій Волощук, двадцяти років. Олег Петрищев, двадцяти одного року. Модні краватки. Костюми, явно шиті у кравця. Наша швейна промисловість цю моду підхопить хіба що через рік. Обидва — хоч зараз на дипломатичний прийом.

Віля впізнав їх по спинах. Вони стояли в черзі за квитками на концерт югославського естрадного ансамблю. Гай-гай, філософе!..

Вони й не пручалися, не робили спроби втекти. Як потім з’ясувалося, і на них детективні кінофільми справили велике враження: запропонувавши їм піти за ним, Віля швидким рухом одгорнув і загорнув назад вилогу свого потертого піджака. Тим часом значки, що засвідчують належність до слідчих органів, носять тільки за кордоном.

Страшенно кортіло Вілі залишитися на допиті. Я так гадаю, що він би поступився для цього присутністю на будь-якому захисті дисертації. Та я його однаково випровадив, а сам узявся до Волощука.

І під час допиту Валерій Волощук поводився, як ягнятко: не брехав, не викручувався. Все було нормально, хоч як не любить цього слова полковник Іванов. Єдине, що мене по-справжньому вразило, — виявилося, що я таки боягуз. Не було посвисту кулі біля моєї скроні. І кулі ніякої не було. Був ляск із стартового пістолета. А справжні постріли лунали з нашого боку. Слюсаренко зопалу випустив усю обойму. Добре, хоч не влучив.

Справа виявилася простенькою. Волощук і Петрищев