Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

нам випала честь жити в прекрасний час — його поет назвав ще неповторним, і що за щастя жити такий час боролися наші діди та батьки…

Далі він розповів про те піклування, яке проявляє до студентів держава, викладачі і… зокрема заступник декана Овсій Овсійович Нудненький.

— Але в нас є окремі товариші, котрим, вибачте на слові, плювати на те, що на кожного з нас держава витрачає п’ять тисяч — ви тільки подумайте: п’ять тисяч! — карбованців, аби дати вищу освіту. Вони ганьблять честь факультету…

— Конкретніше можна? — почулось з рядів.

— Можна й конкретніше. Я мав на прикметі Грицька Гончаренка…

— Себто Розбишаку?..

— А що він зробив? — зашуміли в аудиторії.

— Та відомо ж що: покритикував у рецензії Овсія Овсійовича! — кинув скептично Охмарбай.

І тут схопився з місця Нудненький, бо почув цю фразу, хоча Микола промовив її півголосом.

— Ні, товаришу Охмарбай, не в мені справа, не в мені!.. Справа стоїть глибше. Це, безумовно, не простий випадок. Це — антифакультетська, я сказав би, антигромадська акція!..

Досі в аудиторії панувала анархія. Аргат балакав з Цапом-Цапенком, Белла Багрич, забарикадувавшись книжками, читала Мопассана, клеїв дурника Мусік, Михась Бриль і Вілен Кобзар грали в кишенькові шахи. Кожен розважався, чим міг. Та ось слова про «антигромадську акцію» долетіли до студентства, торкнулись його свідомості. І зробилося враз тихіше. Очевидно, збори передбачались не звичайні.

Навколо трибуни, наче молодий півник біля старої курки, бігав Овсій Овсійович.

— Це антигромадська акція, товариші. Так, так!.. Річ не в мені. Річ у тому, що товариш Гончаренко відірвався від колективу, у нього нема нічого святого в душі: він піднімає руку на святиню нашу, на альма матер!

Нудненький вихопив з кишені папірця, короткозоро тицьнув собі під носа:

— А чим він займається на лекціях? Ця записка випадково потрапила до товариша Гальопи! І він правильно, товариші, зробив, що не промовчав, передав її у де-Кант…

— Що ж там написано? — зацікавилися в аудиторії.

— «По мосту, що з’єднує містечко Атаки з Могилевом-Подільським, бігла розкуйовджена циганка, лементуючи щось молдавською мовою, мабуть, шукала порятунку на високому березі благодатної Вінниччини. За циганкою гнався розхристаний циган, кидаючи їй навздогін, наче каміння, добірні російські неологізми. А внизу гомоніла, пінилася водами українська ріка Дністер, немов наспівувала голосні пісні…»

У залі гойднулася весела хвиля.

— Та в революцію таких до стіни ставили! — схопився Гальопа.

В аудиторії знявся гамір.

— Що це, самосуд?

— Ви ображаєте студента!

— А він хіба не образив викладача?

— Слово Гончаренку!.. Хай пояснить!..

Нудненький виждав, поки шум трохи стих. Потім сказав кілька фраз про напружену, гостру ідеологічну боротьбу, яка точиться в світі між двома системами, про сучасне міжнародне становище і перейшов до конкретних своїх тез:

— І ось у розпалі цієї боротьби я хочу запитати вас словами Горького: «З ким ви, майстри культури?» З ким ви, товаришу Гончаренко, хочете йти пліч-о-пліч? І чому ви взяли псевдонім Розбишака? Може, поясните?..

— Ну, не буду ж брати я псевдонім — Нудненький…

У залі знову засміялися.

Нудненький зблід. Гальопа стиснув кулаки. І так гнівно подивився, що мені подумалося: коли б його воля та сила, він би цієї миті знищив, зітер Гончаренка в порошок.

Нарешті на трибуну вийшов Гончаренко. Блідий, схвильований. Говорилося йому важко.

— Мене зараз звинувачують в таких гріхах, що єдиною відрадою є думка: добре, що я живу саме в цей час, про який сказав у доповіді Гальопа, що зараз не роки панування культу…

— А що ти знаєш про ті роки? — не витримав Гальопа.

— Я знаю не тільки про ті роки… Я знаю ще й таке Перед війною один, дуже схожий на тебе, Гальопо. районний оратор часто виступав на зборах, нарадах, мітингах, бив себе в груди та кричав, як ти кричиш, високі слова. А німці прийшли — перекинувся до них. старостою став…

— Курсу? — Мусік сидів поруч з Лопухом і не міг пропустити нагоди ущипнути свого сусіда.

— Ну що ти? — сіпнув його невдоволено Лопух, мовляв, як ти можеш так несерйозно поводитись на таких серйозних зборах.

— Поліцейським прихвостнем, — закінчив Гончаренко. — Та я… Та я… Я скаржитимусь… Я за такі аналогії подам на тебе в суд! — зарепетував Гальопа.

— Прошу не перебивати мене, якщо дали слово, — Грицько почекав, поки стало тихо. Далі сказав, що аж ніяк не сподівався, що його рецензія на монографію товариша Нудненького викличе такий гнів факультетського керівника і окремих активістів.

— Так не чинять не тільки комсомольці, а й просто порядні люди.

— То, виходить, комсомольці — непорядні люди? — загострював обстановку Гальопа.

— Ти погано вчив логіку. Я кажу про тих, які не варті цього високого звання.

— Ти краще скажи про листа до міністра!

— О, це вже ближче до істини, — посміхнувся Грицько. — Я й сподівався, що до цього дійде. Саме звідси й треба було танцювати, починати збори, а не так пишно: про честь факультету…

Лист міністру? Це щось нове. Ми нічого не знали. Збори виходили за буденні рамки.

— Що за лист?

— Хтозна.

— Кажи, кажи!

— Та не перебивай. Хай сам скаже!..

— Мені тут дорікали, що я одірвався від колективу. Справді, був час, коли я стояв осторонь. А коли людина дивиться збоку, вона часто помічає більше, ніж ті, що в гурті, вкупі… І я помітив дещо.

— Що саме?