Читати книгу - "Чорний вовк"

був забезпечений, з дружиною жив добре. Під час окупації в К. гестапо арештувало сімнадцять чоловік. З них повернулося троє. Вони мали підозру, що їх зрадив Краль. Адже Краль був разом з ними у групі Опору, і тільки його одного не арештували. Та це не доведено, і його не чіпали. Все інше ми ще з’ясовуємо. Отже, товариші, передчасно про цю справу говорити не будемо.

— Світле волосся — це збігається… Зброю їй міг дати Краль, — вів далі підполковник. — Як ми бачили, Тіфбах рішуче пробивалася до району… радіусом, припустімо, десять кілометрів. А в цьому районі нема нічого особливо секретного.

Підполковник закрив блокнот і сперся ліктями на стіл. Знову випив. Очі в нього повеселіли.

— А тепер, товариші, подумаймо, що ж ці п’ятеро, на перший погляд індиферентні особи, крім того есесівця та реваншиста, видивлялися тут? Що тут і де в дідька сховано?

На це питання відповісти йому не міг ніхто.

Офіцер з жовтим портфелем розплющив очі.

— Про це нам теж дещо відомо. Звичайно, припущення, догадки. Бачите, сюди приїхав також помічник прокурора Вебера з Франкфурта. Але сказати вам поки що нічого не можу.

Капітан Гаєк відкашлявся.

— Клумпгольц шукав зв’язку із священиком Гасіною з Бенешова під Черноу.

Підполковник кивнув.

— Знаю. Той священик підбурив близько шестисот чоловік, але не доведено, що саме Клумпгольц шукав дурня Гасіна, скажімо, в релігійному екстазі…

— Був затриманий під час спроби перейти державний кордон.

— Ну, гаразд. А що треба було іншим?

Офіцери мовчки курили. Надворі завивав вітер, а тут було тепло.

Старший офіцер заклав палець під комірець і вилаявся, бо одірвався гудзик. Офіцер був застуджений і розмовляв хрипким голосом.

— Чотирьох з тих людей, які, на перший погляд, не зв’язані між собою, надіслали з одного центру. Це ми вже знаємо. Припустімо; десь по той бік кордону живе людина, якій щось тут потрібно, але рама вона не може сюди приїхати, бо ризикує накласти головою. Скажімо, військовий злочинець, їх там ще багато. І він посилає до нас тих людей. Спершу не вибираючи їх. Тоді він ще не був у такому скрутному становищі, як тепер.

— Чому це він тепер у скрутному становищі? — Підполковник здивовано звів брови.

— Бо обрав необачний шлях, яким пішла так звана Інга Тіфбах. Але, звичайно, це не організація Гелена.

— Чому?

— Та організація не тільки б не дозволила своєму агентові вжити зброю, а навіть мати її при собі… Між іншим, я випив би ще одну чарку…

— Але…

— Дозвольте, я докажу. Припустімо, що тут у районі радіусом двадцять кілометрів, я б сказав, навіть п’ятнадцять, є їхній співробітник. Чому не могли зв’язатися з ним якось інакше, простіше? Скажімо, написавши йому листа з нашої території? Бо хазяї не визнавали співробітника за здібного або надійного. Їм потрібна була вірна людина, і вони дали їй дуже короткий строк, що свідчить про знов-таки дуже скрутне становище керівника цієї групи…

Всі мовчки погодилися. Ця версія була». прийнятна.

— Мені здається, що та жінка мала завдання щось тут знайти. Але навіть гаданий співробітник не знав, де та річ схована.

— А той… керівник групи знав?

— Навіть він не знає, по-моєму. Він тільки догадується і приблизно орієнтується. Але річ така важлива, що заради цього треба обстежити об’єкт, до якого пробивалася та Інга Тіфбах.

Капітан Гаєк похитав головою.

— Співробітника уже немає.

— Чому ж тоді стався замах на вашого єфрейтора?

— Мабуть, випадково…

Підполковник підвівся.

— Я відкидаю версію про постріл через кордон. Чому та жінка йшла сюди і до кого йшла? — от що мене цікавить. Чому стріляли саме в того єфрейтора, який її ліквідував? Зрозумійте, товариші, що є безпосередній зв’язок між смертю тієї жінки і замахом на єфрейтора Кучеру. Одкидаю версію про випадковість. Випадки залишимо для внутрішніх районів країни, там вони не коштують життя. — Він підійшов до дверей, обернувся. — Тепер я хотів би оглянути місцевість. Товариш капітан буде супроводжувати мене. «Пампушка» Штенцл на сходах як міг віддав честь.

Підполковник зупинився і критично глянув на нього.

— Вигляд у тебе страшнуватий, солдате. Коли я був начальником застави, ми таких, як ти, ховали подалі, якщо знали, що приїде начальство.

Він докірливо глянув на капітана.

— Під час розподілу нарядів я ж не міг знати, що станеться вночі, — сказав капітан, сердито глянувши на Штенцла, і швидко порахував гудзики на його кітелі, проте не міг ні до чого присікатись, хіба що до нещасної усмішки на широкому обличчі.

— Жах, — повторив підполковник. — Я вже тобі колись казав. «Пампушка» Штенцл стояв струнко. В усякому разі, так йому здавалося. Формально йому нічого було закинути, але з військової точки зору то була неможлива постава, всюди в нього щось випирало, перекособочувалося; ке можна було точно сказати, що й де, але вся постать була напрочуд незграбна.

— Мені весь час кажуть це, товаришу підполковник, — привітно мовив Штенцл, трохи повагався й додав: —А що я маю робити, як вони часто кажуть правду.

Підполковник уже минав Штенцла, але щирість солдата вразила його, і він спинився.

— Та ніде не написано, що ви не можете бути кориснішим за якогось піжона. Ану-бо, солдате, дістань мені десь добрячого кийка, щоб я міг на нього спертися і він не поламався. Я думаю, ми з тобою важимо однаково…

— Дев’яносто дев’ять з половиною, — швидко відповів Штенцл. — А кийок — ось. — Він сунув руку за лавку і витяг звідти здоровенного сукуватого ціпка. — Учора його тут лісничий залишив.

— Як відслужимо, солдате, то якось зберемося та зап’ємо оті твої сьогоднішні прикрощі. Слово честі, зап’ємо. А зараз — ні. Хоча б тому, що алкоголь дуже шкодить молодим людям.

Підполковник ішов помалу, важко спираючись на ціпок.

— Трудно з