Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

вітровим склом, він присів на підлогу, щоб хоч трохи сховатися від крижаного вітру. — Не забудьте гукнути мене, коли знадобляться мої послуги. Десь так через милю, гадаю.

— Як це — через милю?

— Коли під'їдемо до казарм. У того хлопця в лімузині був радіотелефон.

— Справді? — швидко глянув на нього Сміт. — Чому ж ти не застрелив його?

— Бо я вже не та людина, босе! — зітхнув Шаффер. — У моє життя ввійшло щось прекрасне…

— Між іншим, ти й не встиг би його підстрелити.

— А між іншим, як ви слушно помітили, я й не встиг би цього зробити. — Шаффер обернувся й подивився крізь задню шибку автобуса, чи нема за ними погоні.

Але дорога була порожня. Однак картина із заднього вікна відкривалася досить цікава: «Шлосс Адлер», уже цілком охоплений велетенськими омахами полум'я, своїм пекельним світлом на півмилі осявав засніжені схили й долину. Ясно було, що погасити пожежу не пощастить, на ранок там буде лише купа обгорілого каміння, що протягом кількох наступних поколінь псуватиме чудовий краєвид у мальовничій гірській долині.

Шаффер відвів погляд від замку й пошукав поглядом трьох інших пасажирів автобуса. Але всі вони поховалися під сидіннями. Вилаявшись, коли на ще одній вибоїні його жбурнуло на бічні дверцята, Шаффер уперся ногами в підлогу міцніше й глянув на підсвітлений спідометр.

— Рятуй нас Боже! — вражено вигукнув він. — Дев'яносто!

— Кілометрів, а не миль, — спокійно пояснив Сміт.

— А-а, — вже спокійніше мовив Шаффер, подивився, як Сміт знімає з акселератора ногу й тисне на гальмо, тоді знову глянув крізь вибите вітрове скло й тихо свиснув. Ворота військового містечка були за якихось двісті ярдів. Місце перед вартівнею та широкий плац заливало яскраве світло від ліхтарів, гурти озброєних солдатів, здавалося, безладно снували туди-сюди. Враження безладдя, як враз зрозумів Сміт, було цілком хибне. Солдати підбігали до вантажівок і хутко залазили в кузови.

— Висока активність і жодної помилки, — зауважив Шаффер і додав: — Я ось думаю, чи не…

Він ураз замовк, очі в нього полізли на лоба: з воріт казарм попри вартівню виповз величезний танк, зупинився, розвернувсь на сто вісімдесят градусів і перекрив їм шлях. Його гармата покрутилася туди-сюди й завмерла, спрямована просто на фари автобуса, що під'їздив.

— Ой лишенько! — вражено прошепотів Шаффер. — Та це ж «тигр»! У нього — вісімдесятивосьмиміліметрова гармата, босе!

— Так, це не іграшка, факт! — погодився Сміт. — Лягай на підлогу! — І заходився ввічливо мигати фарами назустріч «тигрові», молячи Бога, щоб стрілець у танку не натиснув на спуск страшної гармати.

Стрілець таки не натиснув на спуск. Сміт зменшив швидкість, завернув у ворота казарм і зупинився. Намагаючись не показувати своєї пораненої руки, він опустив бічну шибку й вистромився з вікна. До автобуса вже бігли троє солдатів із сержантом на чолі; в усіх — автомати напоготові.

— Швидше! — закричав Сміт. — Телефон! І лікаря сюди! — Він показав пальцем позад себе у салон. — Там полковник Вайснер! Його двічі поранено, в легені. Та не стійте ж, ради Бога!

— Але… Але ж поштовий автобус… — почав сержант. — Нам подзвонив…

— Він був п'яний, чорт забирай! Завтра піде під трибунал! — І Сміт, стишивши голос, додав: — А ви — разом з ним, якщо полковник помре.

Сміт натиснув на педаль і поволі рушив з місця. Сержант, переконаний виглядом майорського мундира, тим, що автобус так неквапно заїхав до казарм, а над усе — звуками альпійського ріжка, якого все ще не вимикав Сміт, побіг до найближчого телефону.

І далі тихо котячись на першій передачі, Сміт обережно минав скупчення солдатів та машин, групу готових рушати мотоциклістів, кілька бронетранспортерів із запущеними двигунами — передні з них уже сунули в бік воріт, але не так швидко, як того хотілося б Смітові. Неподалік від автобуса стояв гурт офіцерів, переважно вищі чини; вони про щось по-дружньому розмовляли. Сміт пригальмував біля них і вистромився з вікна:

— Їх оточили! Вони в пивниці «Дикий олень»! Полковника Вайснера вони захопили заложником. Не баріться, Бога ради!

Раптом Сміт замовк, бо впізнав серед офіцерів альпійського капітана, з яким уранці розмовляв у пивниці, видаючи себе за майора Бернда Гіммлера. Наступної миті офіцер теж упізнав Сміта, вражено роззявив рота, але не встиг його стулити, як Сміт уже щосили натиснув на акселератор, і автобус рвонув до воріт, змушуючи переляканих солдатів на всі боки відскакувати від важкого протиснігового буфера. Капітан, очевидно, був такий вражений, що автобус проїхав ярдів із тридцять, перш ніж усі його шибки порозліталися від пострілів. Та Сміт, пригинаючись за кермом, усе ж вивів автобуса за ворота, різко звернув праворуч, на шосе, і огорожа казарм сховала їх від солдатів на плацу.

Але виявилося, що вони тільки потрапили з вогню та в полум'я: від іншого, куди страшнішого ворога тепер не було ніякого захисту. Сміт майже втратив управління автобусом, коли щось із страшною силою пробило бічні дверцята, пройшло крізь автобус і вибухнуло серед заметів за півсотні ярдів попереду.

— Це «тигр»! — закричав Шаффер. — Це та його бісова вісім десятивосьмиміліметрова…

— На підлогу! — Сміт пригнувся за кермом, і тепер з-за нього визирали лише його очі. — Перший снаряд пройшов занизько. А наступний…

Наступний снаряд пройшов крізь верхню частину задніх дверей і пробив дах просто над вітровим склом. Вибуху цього разу не було.

— Що це, холостий? — з надією запитав Шаффер.

— Який там у біса холостий! — знову випроставшись, Сміт шалено крутив туди-сюди кермо, кидаючи автобус у різні боки, щоб не дати стрільцеві прицілитися. — Протитанкові снаряди, хлопче! Перш ніж вибухнути, вони пробивають дводюймову броню.

Він пригнувся, коли пролунав новий постріл, і тре ій снаряд зніс більшість вікон з правого боку автобуса, засипавши його, Сміта, й Шаффера цілою зливою дрібних осколків скла.

— От хай тільки снаряд влучить у шасі або в двигун чи хоча б у протисніговий буфер, тоді ти дізнаєшся…

— Не треба! — заволав Шаффер. — Краще вже я нічого не знатиму!.. — Помовчавши трохи, він