Читати книгу - "Подорож на Місяць"

збудження вони присвячували йому свої найкращі думки.

Але звідки постало це пожвавлення, яке наочно збільшувалося в хазяїв снаряда? Що вони були тверезі — в цьому не можна було мати сумніву. Чи мало це дивне збудження мозкової діяльності причиною особливі умови, в яких перебували мандрівники, чи треба було його пояснити близькістю нічного світила, від якого їх відокремлювали яких кілька годин путі? Обличчя їх почервоніли, немовби відблиск вогню якоїсь печі падав на них. Їх дихання прискорилось, і їх легені працювали, як ковальські міхи. Очі їх блищали незвичайним вогнем, голоси лунали, як постріли, страшенно гучно. Рухи їх зробилися такі неспокійні, що мандрівникам було мало місця. І, характерна деталь, вони не помічали жодної із цих змін.

— Тепер, — сказав Ніколл урочисто, — тепер, коли я не знаю, чи повернемося ми будь-коли з Місяця, я бажаю знати, що ми збираємось там робити.

— Що ми там збираємося робити? — спитав Барбікен, тупнувши ногою так, немов би він був у фехтувальній залі. — Я цього зовсім не знаю.

— Ти цього не знаєш! — зарепетував Мішель так, що його слова пролунали в снаряді, мов у діжці.

— Ні, я собі навіть не уявляю, — вигукнув Барбікен в унісон своєму співбесідникові.

— Гаразд! я це знаю, я! — відповів Мішель.

— Тоді кажи, — крикнув Ніколл, який не міг більше стримувати гуркотіння свого голосу.

— Я скажу, коли мені буде завгодно, — вигукнув Мішель, міцно схопивши за руку свого товариша.

— Треба, щоб тобі це було вгодно зараз, — сказав Барбікен, виблискуючи очима і махаючи кулаком. — Адже це ти втягнув нас у цю жахливу подорож, і ми хочемо знати, навіщо!

— Так! — вимовив капітан. — Тепер, коли я не знаю, куди я їду, я хочу знати, навіщо я туди їду.

-. Навіщо? — вигукнув Мішель, підстрибнувши на метр. — Навіщо? Щоб заволодіти Місяцем від імені Сполучених Штатів. Щоб додати сороковий штат до Сполучених Штатів. Щоб колонізувати місячні країни, обробити їх, заселити їх, перенести туди всі дива мистецтва, науки й техніки. Щоб цивілізувати селенітів, якщо вони вже і без того не цивілізованіші за нас, і встановити в них республіку, якщо її у них немає.

— Якщо там є селеніти! — відповів Ніколл, який під впливом цього незрозумілого сп'яніння став дуже суперечливим.

— Хто сказав, що там немає селенітів? — вигукнув Мішель загрозливо.

— Я! — проголосив Ніколл.

— Капітане, — сказав Мішель, — не повторюй цієї нісенітниці або я заб'ю тобі її крізь зуби в горлянку.

Обидва противники були вже ладні кинутись один на одного, і ця беззмістовна суперечка загрожувала перетворитися в справжню баталію, коли Барбікен одним величезним стрибком опинився між суперниками.

— Стривайте, нещасні! — сказав він, ставлячи своїх товаришів спинами один до одного. — Якщо тепер немає селенітів, то вони були колись.

— Так! — вигукнув Мішель, який інакше і не думав. — Геть селенітів!

— Для нас самих Місяць, — сказав Ніколл.

— Ми втрьох складемо республіку.

— Я буду за конгрес, — кричав Мішель.

— А я за сенат, — відповів Ніколл.

— А Барбікен за президента, — заявив Мішель.

— Ніяких президентів, обраних народом! — відповів Барбікен.

— Гаразд! Хай буде президент, обраний конгресом, а як я конгрес, то я тебе одноголосно призначаю!

— Ура! Ура! Ура президентові Барбікену! — вигукнув Ніколл.

— Гіп! Гіп! Гіп! — кричав Мішель Ардан.

По цих словах «президент» разом із «сенатом» утнули свій національний «янкі-дудль», а «конгрес» почав наспівувати марсельезу.

Тоді почався несамовитий танок з безглуздими жестами, божевільним тупотінням, клоунськими перекиданнями. Діана, яка, виючи, прилучилася до цього танку, підстрибувала аж до склепіння снаряда. З дивовижною гучністю лунало ляскання крил і крики півня. П'ять чи шість курей літали, натикаючись на стінки, немов оскаженілі кажани.

Потім три мандрівники, більш ніж сп'янілі — попечені повітрям, яке палило їх органи дихання, впали нерухомі на дно снаряда.

Розділ VIII
НА ВІДСТАНІ 24 596 КІЛОМЕТРІВ

Після справжньої непритомності, що тривала кілька хвилин, капітан перший повернувся до життя, і разом з тим до нього повернулася його свідомість.

Хоч він і снідав дві години тому, він відчував страшенний голод, який гриз його, немов він нічого не їв протягом багатьох днів. Все в нього — шлунок і мозок — були збуджені до найвищої точки.

Він підвівся і почав вимагати від Мішеля додаткового сніданку. Мішель, зомлілий, не відповідав. Тоді Ніколл схотів приготувати собі кілька чашок чаю, які б допомогли проковтнути дюжину сандвічів. Треба було запалити вогонь, і капітан швидко черкнув сірником.

Яке ж було його здивовання, коли він побачив, як сірка спалахнула незвичайним вогнем, майже нестерпним для зору. З газового ріжка, до якого він підніс сірник, вилетіло полум'я, подібне до проміння електричного світла.

У голові Ніколла промайнула думка. Ця яскравість світла, фізіологічні зміни, яких вони зазнали, надзвичайне збудження всіх здібностей, — він зрозумів усе це.

— Кисень! — вигукнув він.

І, нахилившись над повітряним апаратом, він побачив, що з його крана може витікати широкими хвилями цей газ — без кольору, без смаку, без запаху. Необхідний в певній пропорції для життя, цей газ чистим може заподіяти дуже серйозний розлад в організмі. Через недбалість Мішель залишив відкритим кран апарата.

Ніколл поспішив припинити це витікання кисню, яким була насичена атмосфера і який міг спричинити смерть мандрівникам: вони б не задихнулися, а згоріли б.

Через годину після цього повітря, вже менш насичене киснем, дало змогу легеням поновити свою нормальну діяльність. Потроху три приятелі очуняли від сп'яніння, але