Читати книгу - "Зоряні крила"

Хоч би було з ким порадитися, комусь розповісти. І, як на зло, в купе вона зовсім одна, тільки дзеркало дивиться із стіни холодною прозорою глибиною.

Марина взяла портфель, відкрила його і витягла креслення літака. Шматки паперу, помережані тонкими лініями, лягли на диван. У них було втілено життя, і думки, пориви фантазії і холодний розрахунок великого інженера. Скільки часу прожила Марина, ніби дитину, виношуючи свій проект!! от тепер все це виявилося неоригінальним і непотрібним.

Марила відкинула креслення у куток дивана і встала. Вагон похитувало. Поїзд уже проминув гори і тепер мчав до Сімферополя. За вікном миготіли дерева, чагарники і сірі, набряклі хмари. Відчинила двері і вийшла в коридор. Там теж було порожньо, тільки за склом дверей тамбура неясно вимальовувалась постать провідника.

Марина повернулася в купе, накинула на плечі пальто і знов рушила до дверей. На порозі озирнулася. Великою купою лежали на дивані креслення. Гірко всміхнулась. День тому вона нізащо в світі не залишила б і на мить ці папери. Як дивовижно швидко змінюється все.

Вийшла в коридор, зачинила двері і, погойдуючись в такт ударів коліс, пройшла в сусідній вагон, де містився ресторан. І там, вечеряючи за маленьким столиком, Марина ніяк не могла заспокоїтися. До неї щось говорили сусіди, вона відповідала машинально, не цікавлячись, яке враження справляє її відповідь. Так само машинально розплатилася і рушила назад до свого вагона. Вона діяла, ніби сновида або дуже хвора людина.

Біля дверей свого купе спинилася, хвилину постояла в коридорі, притулившись чолом до холодного скла, потім помалу обернулася і відчинила двері в купе. Біла купа паперу її креслення зникла з кутка дивана. Зате у кріслі біля вікна сидів чоловік у військовій формі.

Марина здригнулася від несподіванки, зайшла у купе, зачинила двері і ввімкнула верхнє світло. Чоловік усміхнувся, глянувши на обличчя Марини. Сидів він у вузькому кріслі, міцний і підтягнутий. Виски його сріблилися сивиною. Ромби виднілися на петлицях комірця.

— Це ваші папери лежали тут, на дивані? — спитав він, і усмішка раптом зникла з його твердо окреслених уст.

Марина раптом відчула себе маленькою дитиною, яка нашкодила і зараз дуже боїться кари. Проте яке діло військовому до цих паперів? Чи не йому вона має складати звіт?

— Так, це були мої креслення, — осміліла Марина. — Ви їх кудись прибрали?

— Я проглянув їх і склав у ваш портфель. Оскільки я розумію, це були дуже важливі креслення, і ви…

— Були важливі, — заперечила Марина.

— І ви припускаєтеся величезної помилки, залишаючи їх отак у відкритому купе.

— Не думаю.

— Ці креслення нагадали мені роботи Крайнєва. Хіба ви не знаєте, що всі роботи з цієї галузі мусять бути цілком таємними?

— Всі, крім цих.

Військовий уважно глянув на Марину, потарабанив довгими тонкими пальцями по столику, ще раз глянув і всміхнувся.

— Літак, побудований за вашими кресленнями, зміг би літати? — несподівано запитав він.

— Так, Крайнєв сказав, що відірватися від землі він може.

— Чому ж ці креслення не мають ціни? Я знаю Крайнєва. Все, що він говорить, напевне правда.

— Сам Крайнєв сконструював такого літака ще кілька років тому. Я не знала цього. От і відкрила вже давно відкриту Америку.

Пекучий біль і гіркоту відчув військовий у цих словах. Важко було Марині їх промовити. Але коли все вже було сказано, самій собі висловлено найболючіші думки, зразу стало легше на серці.

Раптом захотілося розказати цьому високому сивому чоловікові чисто все, нічого не вигадавши і не затаївши. Від зустрічі з Крайнєвим у серці Марини залишилася образа і розчарування. Від того дня не було з ким поговорити щиро і одверто. Як гарно було б отак зараз лягти поруч з мамою на диван і розказати все, що зібралося на серці, пожалітися, а може навіть і поплакати трошки. Але мама Марини, відома лікарка-хірург Ольга Григорівна Токова, живе в далекому Ленінграді. Ще цілих два дні чекати Марині зустрічі з нею. А військовий сидить, дивиться на Марину, ледве помітно всміхаючись, і мовчить так заохотливо, що навіть камінь заговорив би.

І Марина розповіла чисто все. Перед військовим пройшли довгі роки її роботи, навчання, дні радості і горя, коли робота вдавалася добре або, навпаки, не вдавалася. Короткими словами розказала Марина про свої мрії і винаходи, про першу конструкцію літака і, нарешті, про нещасливий день зустрічі з Юрієм Крайнєвим.

— І тепер я не знаю, що мені робити, — гірко жалілася Марина. — Мабуть, доведеться перекваліфіковуватися на конструювання м'ясорубок або примусів.

— Теж не така вже й ганебна робота, — усміхаючись, відказав, військовий, — але зараз, мабуть, літаки трохи потрібніші нашій армії. Як ви гадаєте?

— Літаки зробить Крайнєв. Він винайде чисто все. Справу передано в надійні руки.

Військовий почув дивну нотку в останніх словах і глянув на Марину серйозно.

— Так, Крайнєв зробить усе, — підкреслив він. — Я гадаю, що єдиним правильним виходом з вашого становища було б негайно їхати до Києва і допомагати йому зробити це все.

— І не подумаю.

— Даремно. Про це можна тільки пошкодувати і мені, і Крайнєву, і кінець кінцем, мабуть, і вам. Ви розумієте, справа іде про міць нашої країни. Це справа настільки велична, що заради неї варто поступитися не тільки самолюбством, а, мабуть, і значно більшим. Зараз вам важко погодитися зі мною. Я розумію — рана ваша глибока і болюча. Проте минуть тижні, може навіть дні, і ви самі зрозумієте, що іншого шляху перед вами немає.

— Я зумію обійтися без Крайнєва.

— Мені зараз важко вас перекопати, — не звертаючи уваги на слова Марний, продовжував військовий, — але я пенси, що дуже скоро ми з вами зустрінемося в Києві.

— Не думаю, —