Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

на ногу: тіло, яке звикло за час довгої міжпланетної подорожі до невагомості, до вражаючої легкості рухів, тепер було неслухняним, обважнілим, незграбним. Але все це дрібниці! Мерщій, мерщій до Миколи Петровича!

Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. І Галя Рижко з жахом побачила, що Микола Петрович лежить на боці, перегнувшись через пульт керування. Руки його безживно звисли. І час від часу Микола Петрович тихо стогнав.

Галя зблідла. В неї затремтіли руки й ноги. Нещастя, яке нещастя!

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? — ледве чутно сказала вона, обережно торкаючись плеча Риндіна.

Академік тихо простогнав:

— Води…

Дивно, але почувши голос Миколи Петровича, Галя миттю опанувала себе: адже ж треба було негайно діяти, допомагати дорогому, надзвичайному, любимому Миколі Петровичу!

Дуже обережно, напружуючи всі сили, вона трохи підняла важке, ослабле тіло Риндіна і посадила його в крісло. Голова Миколи Петровича безсило відкинулась на м’яку спинку. На високому чолі закипіла кров, глибокий поріз перетинав його зліва направо. Галя з тривогою дивилася на бліде обличчя Риндіна. Але ось його очі трохи розплющились. Непевний погляд спинився на дівчині. Губи поворушились.

— Води, Галю… — знов почула дівчина.

Вона кинулася до центральної каюти, налила чашку води і принесла її Риндіну. Микола Петрович припав до чашки губами і жадібно осушив її. Тепер він дихав рівніше і не стогнав. З радістю Галя бачила, як Микола Петрович потроху оживає. Він напружено дивився на неї і, здається, хотів щось запитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Галя зрозуміла, що турбувало Миколу Петровича, як тільки він почав:

— А як…

— Нібито все в порядку, Миколо Петровичу, — швидко відповіла дівчина. — Зараз я вам все розкажу. Всі живі і здорові. Тільки міцно сплять. Зараз, зараз, я в одну мить!

Вона знову побігла до центральної каюти. Уже в дверях Гала побачила, що Ван Лун виліз з гамака і стоїть посеред каюти, розминаючи руки.

— Товаришу Ван Лун, — заговорила Галя. — З Миколою Петровичем негаразд. Він поранений. І запитує, що з вами і Вадимом Сергійовичем.

— Зі мною все гаразд, — почула вона голос Сокола. — Ось тільки дуже ослаб, ледве рухаюсь.

— Гадаю, нема коли розмовляти, — перебив його Ван Лун. — Треба діяти. Ходімо до Миколи Петровича!

Через кілька хвилин все з’ясувалось. Ще слабким, але вже рівним голосом Риндін розповів товаришам, що сталося з ним.

Академік ані на мить не кидав свого поста біля пульта керування кораблем. В один з моментів, коли астроплан котився вниз, ударяючись об дерева і ламаючи їх, Риндіна викинуло з крісла й жбурнуло на пульт, на важелі. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але про це думати було ніколи. Навпомацки Риндін виключив головний рубильник електросистеми, щоб випадкове замикання, випадкове натиснення на важіль чи кнопку пульта не наробили лиха. Астроплан в цей час жорстоко кидало з боку на бік. Потім, відчувши, що корабель перестав котитися і спинився, що він лежить нерухомо, Риндін хотів підвестися, стати на ноги. Але не зміг. Його охопило нездоланне заціпеніння. Здається, потім він знепритомнів, він не пам’ятає. Скільки часу він пролежав, він також не може сказати.

— Щось я пам’ятаю, ніби хронометр показував під час нашого, так би мовити, приземлення, тридцять чотири хвилини на першу. А скільки тепер? — спитав Риндін.

Погляди його товаришів спинились на циферблаті хронометра. І спільний вигук здивування вихопився в них: хронометр показував чверть на десяту!

— Вважаю, тут щось не так, — похмуро сказав Ван Лун. — Не вірю, що так багато. Якщо правда, тоді виходить, ми спали біля дев’яти годин. Або лежали непритомні.

— А між тим це саме так, — відгукнувся Сокіл. — Мій годинник показує стільки ж. Дивно лише, що ми знепритомніли всі водночас. А потім — прийшли до свідомості також майже разом, ніби змовившись…

Риндін задумливо мовчав. Нарешті він сказав:

— Так чи інакше, але хронометрові доводиться вірити. Ми всі лежали непритомні чи скуті виключно глибоким сном близько дев’яти годин. Як пояснити це? Поки що я можу припустити тільки одне… — Він спинився, роздумуючи.

— Реакція на нервове збудження, яке було в нас під час зниження астроплана? — жваво озвався Сокіл.

— Можливо, і це мало своє значення, — відповів Риндін. — Але головне, мені здається, — реакція людського організму на стрімке повернення ваги.

— Ваги?

— Так. Мабуть, це найголовніше. Майже раптове виникнення ваги — дуже серйозний фактор. Я й зараз ще відчуваю незвичну розслабленість, кволість. Трудно поворушитися, зробити рух… А втім, перевірити таке припущення ми поки що не можемо. Доведеться відкласти перевірку до повернення на Землю. Тоді, під час другого зниження, все з’ясується.

— А, та це коли ще станеться, — стрепенулася Галя Рижко. — До повернення на Землю мине стільки часу! А тепер, зараз — ми на Венері, і все в порядку, ура, ура, ура! — Вона відступила на крок назад, підвела руку і тоном справжнього промовця урочисто заговорила: — Дозвольте вітати вас, дорогі товариші, з історичною подією. Перші люди прибули на Венеру! Невідома планета, правду сказати, прийняла ас у свої обійми дещо негостинно. Але ми не звертатимемо на це уваги. Я, звісно, мушу висловити жаль з приводу того, що нас не зустріли ані делегації, ані окремі представники насеення цієї планети…

Вона раптом змовкла, ніби вражена чимось. На обличчі дівчини з’явився вираз розгубленості.

— Що таке, Галю, чому обірвалася ваша промова? — поцікавився, посміхаючись, Микола Петрович. — Такий пишний, урочистий початок — і несподівана зупинка. В чому річ? Ми чекаємо продовження, товаришу промовець!

Але Галі вже не хотілося жартувати. Вона згадала про те, що їй довелося побачити: наяву чи уві сні? Вона не знала цього. Проте бридка голова фантастичного дракона так ясно вималювалася перед її очима, що дівчина здригнулася. Сокіл помітив це.