Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

тварини величезними стрибками дременули геть. До водопою спускалося п’ятеро левів.

Хижаки підійшли до берега в цілковитій самоті. Уваги на левів не звернув лише крокодил, що жер свою здобич. Їхньої появи, здавалося, він навіть не помітив. Його величезне тіло, вкрите цупкою лускою і тверде, мов платановий стовбур, з тупою мордою і нерухомими, наче скляними, очима, скидалося швидше на прискалок, ніж на живу істоту. Проте почуття якоїсь погрози змусило і його повернути голову до прибульців. Мить повагавшись, крокодил схопив здобич і поринув з нею під воду.

Шиї двох левів оздоблювали розкішні гриви. Були то самці, кремезні й міцні, з головами, наче вирубаними з каменю. На вигляд ледачі, вони в мисливському азарті могли робити стрибки на двадцять ліктів. Левиці були менші на зріст, гнучкі і довготілі. Широко розплющені жовті очі в усіх п’ятьох дивилися вперед, в одну точку, подібно до людських очей.

Хижаки стежили, як тікають геть від них череди травоїдних. Спинившись на косогорі, леви хрипко, протягло зарикали.

Над річною гладінню розкотилися, аж виляски пішли, гучні голоси самців, кинувши в дрож усю побережну фауну. Мешканців баньянових і пальмових гаїв, плавнів, затонів і піщаних кіс пойняв панічний шах. У гущавині несамовито верещали мавпи.

Зірвавши свій гнів, хижаки посунули далі. Самці ловили роздутими ніздрями легіт. Левиці, нетерплячіші, обнюхували землю. Раптом одна з них відчула людський дух і, припавши до землі, поплазувала до халупчини, майже схованої у високій траві. Дві інші левиці рушили слідом, тоді як самці забарилися ззаду.

Ун дивився, як підходять звірі. Кожен з них був принаймні уп’ятеро дужчий за людину; пазурі його гостріші за дротики, а ікла нищівніші за ратище й сокиру. Унові стало моторошно, як згадав, що він сам один. Він уже пошкодував, що перебрався через гори, покинув краї, де панували його численні одноплемінники.

Зур звів голову. Страх перед хижаками змішувався в його душі з гіркими думками про те, що він не годен підсобити другові в бою.

Перша левиця була вже близько. Не втямивши, що за дивні істоти таяться серед ліанового плетива, вона заходилася шастати довкола хижки. Тепер, коли левиця була поряд, куди й подівся Унів страх. У його жилах вирувала кров сотень поколінь воїнів і мисливців, котрі вмирали в звірячих кігтях, але билися до останнього. Очі в нього палали так само яскраво, як у левиці. Вимахуючи сокирою, він кинув виклик цим навісним хижакам:

— Ун випустить левам кишки!

Зур промовив:

— Хай син Тура стережеться! Поранений лев забуває про страх смерті. Треба сунути йому ратище прямо в ніздрі, коли він підійде близько!

Ун відчув у товаришевих словах усю мудрість племені ва, мудрість, більшу за Гунову. По його обличчю ковзнула лукава посмішка.

Скам’янівши на місці, левиця намагалася роздивитися того, хто мав такий гучний голос. Один самець рикнув, до нього підпрягся другий. Ун відповів дзвінким бойовим кличем. Тепер біля куреня зібралися всі звірі. Вони добре знали міць своїх лап і зубів і відали, як гарно полювати гуртом. Але наскакувати не поспішали. Хижаків бентежило те, що невідомі істоти залишалися весь час невидимими.

Та ось одна левиця, наймолодша, наважилася атакувати. Підступивши ближче, вона обнюхала курінь і вдарила лапою по ліанах. Плетиво прогнулося, але витримало удар. Ту саму мить по ніздрях звірюки міцно вдарив спис. Нявкаючи з люті й болю, левиця відскочила назад. Стривожені й здивовані, інші звірі тільки стояли і дивилися. Здавалося, вони геть забули про людей. Потім один самець з ревом підплигнув угору й опинився на зеленій покрівлі, що провисла під його тілом.

Ун пригнувся і чекав. Коли руда морда опинилася на відстані руки, син Тура тричі поспіль штрикнув списом у лев’ячі ніздрі. Очманілий з болю, засліплений кров’ю, хижак гепнув з покрівлі і покотився по землі. Так покотом, а потім поповзом забрався він геть і пропав у траві.

— Якщо лев здумає скочити ще раз, Ун йому очі повибиває!

Проте хижаки стояли нерухомо. Небиті боялись, як би їм не вчинили того ж, що й битим. Сховані серед ліан істоти здавалися їм усе загадковішими й небезпечнішими, їхня манера битися і голоси не нагадували жодну з тих живих істот, яких леви підстерігають у засідці чи забивають коло водопою. Удари, завдані цими дивними створіннями, були нестерпно болючі.

Остерігаючись наближатися до куреня, леви, проте, нікуди не йшли. Повлягавшись у траві або під розкидистими баньянами, вони чекали, страшні в своєму байдужому терпінні. Іноді один з них спускався до річки напитися.

Травоїдні знов почали з’являтися, щоправда, віддалеки.

Береги аж роїлися від водоплавної птиці. На темному тлі річкових затонів зоріли своїм білим, як сніг, пір’ям чорноголові ібіси. На зелених острівцях кумедно витанцьовували цибаті марабу. Раптово пікірували на воду і пірнали баклани. Виводки нирків ховалися в густому оситняку. Над збіговиськом білоголових круків з лопотінням проносилися журавлині зграйки. Сховані серед пальмового гілля, пронизливо кричали папуги.

Та ось на заході щось застугоніло, гупання помалу наростало. Один лев обернув голову і прислухався. Левиця нервово зірвалася на рівні. Всі звірі глухо зарикали.

Ун і собі натужив слух. Йому здалося, ніби він чує тупіт великого стада. Але Унова увага, які раніше, була прикута до левів біля їхнього куреня. Звірі собі місця не знаходили. Ось вони знов підійшли до халупи і кинулися на неї всі гуртом. Але Унів голос зупинив їх. Міцний дух, ударивши в ніздрі, змусив відступити звірів.

Знов почулося глухе стугоніння, воно ніби йшло з самих надр земних.

Син Тура зрозумів, що до водопою наближається якесь велике стадо. Він подумав про бізонів, що населяли широку рівнину по той бік гір, потім про мамонтів, з якими уклав спілку Нао, коли мандрував у країні людожерів. Здалеку засурмило.