Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

Вороб'янінов не мав жодного сумніву, що його зараз схоплять і потягнуть до міліції. Тим-то він був дуже здивований, коли хазяїн кімнати, впоравшись зі своїм туалетом, несподівано заспокоївся.

— Зрозумійте ж, — заговорив хазяїн примирливим тоном, — адже я не можу на це погодитись.

Іполит Матвійович, бувши на місці Ізнуренкова, теж врешті-решт не міг би погодитись, щоб у нього серед білого дня крали стільці. Але він не знав, що сказати, і тому мовчав.

— Це не я винен. Винен самий Музпред. Так, я визнаю. Я не платив за прокатне піаніно вісім місяців, але ж я його не продав, хоч зробити це мав цілковиту змогу. Я робив чесно, а вони по-шахрайському. Забрали інструмент, та ще подали в суд і описали меблі. У мене нічого не можна описати. Ці меблі — знаряддя виробництва. І стілець — теж знаряддя виробництва!

Здогадка осяяла Іполита Матвійовича.

— Одпустіть стілець! — заверещав раптом Авессалом Володимирович. — Чуєте? Ви! Бюрократ!

Іполит Матвійович покірно випустив стілець і пробелькотів:

— Пробачте, непорозуміння, служба така.

Тут Ізнуренков страшно розвеселився. Він забігав по кімнаті і заспівав: «А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда». Він не знав, що робити з своїми руками. Вони у нього літали. Він почав зав'язувати галстук і, не дов'язавши, покинув. Потім схопив газету і, нічого в ній не прочитавши, жбурнув на підлогу.

— Так ви не візьмете сьогодні меблів?.. Дуже добре!.. Ах! Ах!

Іполит Матвійович, користаючи із сприятливих обставин, рушив до дверей.

— Заждіть! — крикнув раптом Ізнуренков. — Ви коли-небудь бачили такого кота? Скажіть, він справді надзвичайно пухнатий?

Котик опинився в тремтячих руках Іполита Матвійовича.

— Високий клас!.. — бурмотів Авессалом Володимирович, не знаючи, що робити із зайвиною своєї енергії. — Ох!.. Ох!..

Він кинувся до вікна, сплеснув руками і почав часто і дрібно вклонятися двом дівчатам, що дивились на нього з вікна протилежного будинку. Він тупцював на місці і вибухав томними охами:

— Дівчата з передмість! Найкращий плід!.. Високий клас!.. Ох!.. «А поутру она вновь улыбалась перед окошком своим, как всегда…»

— Так, я піду, громадянине, — по-дурному сказав директор концесії.

— Заждіть, заждіть! — захвилювався раптом Ізнуренков. — Одну хвилиночку!.. Ох!.. А котик? Правда, він надзвичайно пухнатий… Заждіть!.. Я зараз!..

Він ніяково понишпорив по всіх кишенях, зник, повернувся, охнув, визирнув з вікна, знову втік і знову вернувся.

— Пробачте, голубе, — сказав він Вороб'янінову, який під час усіх цих маніпуляцій стояв, склавши руки по-солдатському.

З цими словами він дав предводителеві п'ятдесят копійок.

— Ні, ні, не відмовляйтесь, будь ласка. Всяка праця має бути оплачена.

— Дуже вдячний, — сказав Іполит Матвійович, дивуючись із своєї вигадливості.

— Спасибі, дорогий, спасибі, голубе!..

Ідучи коридором, Іполит Матвійович чув з кімнати Ізнуренкова мекання, вереск, спів і пристрасні вигуки.

На вулиці Вороб'яніноз згадав Остапа і затремтів од страху.

Ернест Павлович Щукін бродив по порожній квартирі, люб'язно запропонованій йому на літо приятелем, і розв'язував питання: чи приймати ванну, чи не приймати.

Трикімнатна квартира містилась під самим дахом дев'ятиповерхового будинку. У ній, окрім письмового столу і вороб'яніновського стільця, було тільки трюмо. Сонце відбивалось у дзеркалі і сліпило очі. Інженер приліг на письмовий стіл, але одразу ж скочив на ноги. Все пашіло, як жар.

«Піду умиюсь», — вирішив він.

Він роздягся, охолонув, поглянув на себе в дзеркало і пішов до ванної кімнати. Прохолода огорнула його. Він вліз у ванну, облив себе водою з голубої емальованої кварти і щедро намилився. Він весь укрився пластівцями піни і став схожий на діда з ялинки.

— Чудово! — сказав Ернест Павлович.

Усе було чудово. Прохолода. Дружини не було. Попереду була цілковита свобода. Інженер присів і одкрутив кран, щоб змити мило. Кран захлинувся і почав повільно щось белькотіти. Вода не йшла. Ернест Павлович засунув ковзкий мізинець в отвір крана. Бризнув тоненький струмок, але більше не було нічого. Ернест Павлович поморщився, вийшов з ванни, по черзі підіймаючи ноги, і подався до кухонного крана. Але й там нічого не пощастило видоїти.

Ернест Павлович почовгав у кімнаті і зупинився перед дзеркалом. Піна їла очі, спина свербіла, мильні пластівці падали на паркет. Прислухавшись, чи не йде у ванній вода, Ернест Павлович вирішив покликати двірника.

«Хай хоч він води принесе, — вирішив інженер, протираючи очі і повільно закипаючи, — а то чортзна-що таке».

Він виглянув у вікно. На дні дворової шахти гралися діти.

— Двірник! — закричав Ернест Павлович. — Двірник!

Ніхто не озвався.

Тоді Ернест Павлович згадав, що двірник живе в парадному, під сходами. Він став на холодні плитки і, придержуючи двері рукою, перехилився вниз. На площадці була тільки одна квартира, і Ернест Павлович не боявся, що його можуть побачити в дивному убранні з мильних пластівців.

— Двірник! — крикнув він униз.

Слово гаркнуло і з шумом покотилося по східцях

— Гу-гу! — обізвалися сходи.

— Двірник! Двірник!

— Гум-гум! Гум-гум!

Тут, нетерпляче перебираючи босими ногами, інженер посковзнувся і, щоб утримати рівновагу, випустив двері з рук. Двері цокнули мідним язичком американського замка і зачинилися. Стіна затремтіла. Ернест Павлович, не зрозумівши, що сталася непоправна річ, потяг дверну ручку. Двері не подались.

Інженер приголомшено поторгав їх