Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

бере мене в покої

Синкам на виграшку. Росли,

Росли панята, виростали,

Як ті щенята. Покусали

Не одного мене малі.

Отож і вчити почали

Письму панят. На безголов՚я

І я учуся. Слізьми! Кров՚ю!

Письмо те полилося… Нас!

Дешевших панської собаки,

Письму учить?!

Молитись богу

Та за ралом спотикатись,

А більш нічого

Не повинен знать невольник.

Така його доля.

Отож і вивчився я, виріс,

Прошу собі волі,-

Не дає. І в москалі,

Проклята, не голить.

Що тут на світі робити?

Пішов я до рала…

А паничів у гвардію

Поопреліляла…

 

Година тяжкая настала!

Настали тяжкії літа!

Отож працюю я за ралом.

Я був убогий сирота.

А у сусіда виростала

У наймах дівчина. І я…

О, доле! Доленько моя!

О, боже мій! О, мій єдиний!

Воно тойді було дитина,

Воно… Не нам твої діла

Судить, о, боже наш великий!

Отож вона мені на лихо

Та на погибель підросла.

Не довелось і надивитись,

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і господа хвалить…

А довелося…

Накупили

І краму, й пива наварили,

Не довелося тілько пить.

Старої пані бахур сивий

Окрав той крам. Розлив те пиво,

Пустив покриткою… Дарма.

Минуло, годі… не до ладу

Тепер і згадувать. Нема,

Нема, минулося, пропало…

Покинув ниву я і рало,

Покинув хату і город,

Усе покинув. Чорт нарадив.

Пішов я в писарі в громаду.

То сяк, то так минає год.

Пишу собі, з людьми братаюсь

Та добрих хлопців добираю.

Минув і другий. Паничі

На третє літо поз՚їзжались,

Уже засватані. Жили

В дворі, гуляли, в карти грали,

Свого весілля дожидали

Та молодих дівчат в селі,

Мов бугаї, перебирали.

Звичайне, паничі. Ждемо,

І ми ждемо того весілля.

Отож у клечальну неділю

Їх і повінчано обох,

Таки в домашньому костьолі.

Вони ляхи були. Ніколи

Нічого кращого сам бог

На бачив на землі великій,

Як молодії ті були…

Заграла весело музика…

Їх із костьола повели

В возобновленії покої.

А ми й зостріли їх і всіх -

Княжат, панят і молодих -

Всіх перерізали. Рудою

Весілля вмилося. Не втік

Ніже єдиний католик,

Всі полягли, мов поросята

В багні смердючому. А ми,

Упоравшись, пішли шукати

Нової хати, і найшли

Зелену хату і кімнату

У гаї темному. В лугах,

В степах широких, в байраках

Крутих, глибоких. Всюди хата.

Було де в хаті погуляти

І одпочити де було.

Мене господарем обрали.

Сем՚я моя щодень росла

І вже до сотні доростала.

Мов поросяча, кров лилась.

Я різав все, що паном звалось,

Без милосердія і зла,

А різав так. І сам не знаю,

Чого хотілося мені?

Ходив три года я з ножами,

Неначе п՚яний той різник.

До сльоз, до крові, до пожару

До всього, всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

Спряжеш дитину на огні

Або панянку білолицю

Розіпнеш голу на коні

Та й пустиш в степ,-

Всього, всього тойді бувало,

І все докучило мені…

Одурів я, тяжко стало

У вертепах жити.

Думав сам себе зарізать,

Щоб не нудить світом.

І зарізав би, та диво,

Диво дивне сталось

Надо мною недолюдом…

Вже на світ займалось,

Вийшов я з ножем в халяві

З Броварського лісу,329

Щоб зарізаться. Дивлюся,

Мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми божі, ніби з самим

Богом розмовляють.

Дивлюся я, а сам млію.

Тихо задзвонили

У Києві, мов на небі…

О боже мій милий!

Який дивний ти. Я плакав,

До полудня плакав.

Та так мені любо стало:

І малого знаку

Нудьги тії не осталось,

Мов переродився…

Подивився кругом себе

І, перехрестившись,

Пішов собі тихо в Київ

Святим помолитись

Та суда, суда людського

У людей просити».

 

[Перша пол. 1848, Орська кріпость]

 

«Ой гляну я, подивлюся…»

 

 

Ой гляну я, подивлюся

На той степ, на поле;

Чи не дасть бог милосердий

Хоть на старість волі.

Пішов би я в Україну,

Пішов би додому,

Там би мене привітали,

Зраділи б старому,

Там би я спочив хоч мало,

Молившися богу,

Там би я… Та шкода й гадки,

Не буде нічого.

Як же його у неволі

Жити без надії?

Навчіть мене, люде добрі,

А то одурію.

 

[Перша пол. 1848, Орська кріпость]

 

«У бога за дверми лежала сокира….»330

 

 

У бога за дверми лежала сокира.

(А бог тойді з Петром ходив

По світу та дива творив).

А кайзак на хирю331

Та на тяжке лихо

Любенько та тихо

І вкрав ту сокиру.

Та й потяг по дрова

В зелену діброву;

 

Древину вибравши, та й цюк!

Як вирветься сокира з рук -

Пішла по лісу косовиця,

Аж страх, аж жаль було дивиться.

Дуби і всякі дерева

Великолітні, мов трава

В покоси стелеться, а з яру

Встає пожар, і диму хмара

Святеє сонце покрива.

І стала тьма, і од Уралу

Та до тингиза332 до Аралу333

Кипіла в озерах вода.

Палають села, города,

Ридають люди, виють звірі

І за Тоболом у Сибірі

В снігах ховаються. Сім літ

Сокира божа ліс стинала,

І пожарище не вгасало.

І мерк за димом божий світ.

На восьме літо у неділю,

Неначе ляля в льолі білій,

Святеє сонечко зійшло.

Пустиня циганом чорніла:

Де город був або село -

І головня уже не тліла,

І попіл вітром рознесло,

Билини навіть не осталось;

Тілько одним одно хиталось

Зелене дерево в степу.

Червоніє по пустині

Червона глина та печина,

Бур՚ян колючий та будяк,

Та інде тирса з осокою

В яру чорніє під горою,

Та дикий інколи кайзак

Тихенько виїде на гору

На тім захилім верблюді.

Непевне діється тойді:

Мов степ до бога заговорить,

Верблюд заплаче, і кайзак

Понурить голову і гляне

На степ і на Карабутак.334

Сингичагач335 кайзак вспом՚яне,

Тихенько спуститься з гори

І згине в глиняній пустині…

 

Одним єдине при долині

В степу край дороги

Стоїть дерево високе,

Покинуте богом.

Покинуте сокирою,

Огнем не палиме,

Шепочеться з долиною

О давній годині.

І кайзаки не минають

Дерева святого.

На долину заїжджають,

Дивуються з його,

І моляться, і жертвами

Дерево благають,

Щоб парості розпустило

У їх біднім краї.

 

[Перша пол. 1848, по дорозі з Оренбурга до Раїма]