Читати книгу - "Повія, Мирний"

бо­лiс­но одк­ли­кав­ся у Хрис­ти­но­му се­р­цi.

Нешвидко па­нi вста­ла, а за нею й дiт­во­ра. Тре­ба да­ва­ти усiм уми­ти­ся, дi­тей пов­дя­га­ти, кро­ва­тi по­пе­рес­ти­ла­ти, у ха­тах поп­ри­би­ра­ти. Хрис­тя кру­ти­лась, як му­ха в ок­ро­пi.

- Подавай са­мо­вар, бо з ба­за­ру пан швид­ко прий­де, - при­казала Пис­ти­па Iва­нiв­на.

Христя ки­ну­ла­ся у кух­ню, аж i Мар'я прий­шла. Блi­да i по­лита по­том, во­на при­нес­ла у кор­зи­нi i м'ясо, i ку­рей, i вся­ку овощ - пов­ну кор­зи­ну; при­нес­ла та так i ки­ну­ла до­до­лу!

- Руки по­об­ри­ваєш, но­ся­чи! Не­ма то­го, щоб хур­ку найня­ти; як на то­го ко­ня ва­лять - но­си! Аж ру­ки по­терп­ли! - скрик­ну­ла во­на i по­ча­ла роз­ма­ху­ва­ти ру­ка­ми.

Христя мер­щiй ухо­пи­ла са­мо­вар i по­нес­ла у гор­ни­цi.

- Вимий ста­ка­ни, - по­ряд­кує па­нi.

Поти Хрис­тя пра­ви­ла­ся бi­ля чай­ної по­су­ди, прий­шов i пан, по­чав роз­ка­зу­ва­ти про ба­зар, хва­лив­ся, що ку­пив, по­чому.

- Ти ди­вись сьогод­нi за Мар'єю, бо во­на десь бу­ла. Хо­де по ба­за­ру та на лю­дей сло­няється, - до­дав. Па­нi тiльки зi­тх­ну­ла.

Христя вий­шла у кух­ню. Мар'я си­дi­ла ко­ло сто­лу, спи­ною до гор­ни­цi, i, ус­та­вив­шись очи­ма у вiк­но, не­хо­тя жу­ва­ла ско­рин­ку хлi­ба. Вид­но бу­ло, що во­на об чо­мусь ду­ма­ла, про щось жу­ри­ла­ся… Хрис­тя бо­яла­ся за­че­пи­ти її роз­мо­вою. Бу­ло ти­хо i сум­но, хоч сон­це так ве­се­ло ос­вi­чу­ва­ло кух­ню: йо­го зо­ло­тi стя­ги виг­ра­ва­ли на шиб­ках ви­со­ких вi­кон, йо­го яс­нi кру­жа­ла кру­ти­ли­ся по до­лiв­цi. Ко­ли се…

- Чого се Мар'я Iва­нiв­на так за­жу­ри­ла­ся? - роз­да­ло­ся ти­хе пи­тан­ня зза­ду Хрис­тi, аж во­на зля­ка­ла­ся. Зирк! - на ку­хонних две­рях стоїть па­нич. Йо­го го­ло­ва й бо­ро­да за­кустранi, йо­го очi зас­па­нi, бi­ла ви­ши­ва­на со­роч­ка розхри­стана i з-пiд неї виг­ля­дає тен­дiт­нi­ша вiд ро­же­во­го лепе­сточка груд­ни­на.

- Нiчого й жу­ри­тись, ко­ли рук не чуєш! - су­во­ро вiд­ка­за­ла Мар'я.

- Чого ж се?

- Он яку ху­ру те­ре­би­ла на со­бi! - вка­за­ла Мар'я на корзи­ну.

- Бiдна го­лов­ко! Та нiх­то й не по­мiг? I не знай­шло­ся нiко­го та­ко­го? - пи­та, гра­ючи очи­ма, па­нич.

Мар'я ско­са гля­ну­ла на нього i скрут­ну­ла го­ло­вою.

- Ну, вже й ви! - од­ка­за­ла во­на, зiтх­нув­ши. - Без то­го, щоб не при­ши­ти квiт­ки, не мож­на.

- О, ви вже й сер­ди­тесь, Мар'є Iва­нiв­но. А я хо­тiв про­ха­ти, щоб да­ли ме­нi уми­ти­ся.

- Он ко­го про­сiть! - кив­ну­ла во­на го­ло­вою на Хрис­тю.

- А се що за ве­чiр­ня пташ­ка? - пи­та вiн, ус­та­вив­ши очi на Хрис­тю. Хрис­тю не­на­че хто жа­ром об­дав… "Се вiн пле­ще про ве­чiр­ню че­рез те, що я учо­ра з ним за­го­во­ри­ла", - поду­мала Хрис­тя i ще дуж­че по­чер­во­нi­ла.

- Дiвчина! Не ба­чи­ли? - од­ка­за­ла Мар'я.

- Уперше зро­ду… Звiд­кi­ля та­ка гор­лич­ка по­лох­ли­ва? Хри­с­тя чує, що в неї не тiльки ли­це - го­ло­ва го­рить-па­лає.

- А гар­на? - пи­та Мар'я, ус­мi­ха­ючись та пiд­да­ючи ще бi­ль­шо­го жа­ру.

Панич узяв­ся у бо­ки i очи­ма так i вп'явся у Хрис­тю.

- Оце вже й за­ко­ха­лись? - смiється Мар'я.

- То вже i за­ко­хав­ся. Що ти ду­маєш?

Христя та­ка ра­да, що її клик­ну­ли в гор­ни­цi: як стрi­ла та по­ле­тi­ла!.. Убiг­ла у гор­ни­цю, слу­хає на­ка­зу па­нiї; а чує - йо­го мо­ву, ди­виться у зем­лю - ба­че йо­го яс­нi очi.

- Чи Гри­го­рiй Пет­ро­вич ус­тав? - пи­та па­нi.

- Я не знаю… Там па­нич який­сь у кух­нi, - од­ка­за­ла Хри­стя, до­га­ду­ючись, що то за квар­ти­ран­та рiч.

- То ж i є вiн. Клич же йо­го чаю пи­ти.

Христя зно­ву ввiй­шла у кух­ню, а вiн стоїть, ве­де жа­р­тi­влив­у роз­мо­ву з Мар'єю, i Мар'я ве­се­ла: смiється, ще­бече.

- Пани про­сять чаю пи­ти, - ска­за­ла, за­со­ро­мив­шись, Хри­стя.

- Добре, гор­лич­ко, доб­ре. Дай же ме­нi уми­ти­ся, Мар'є!

- З якої ре­чi? - гук­ну­ла Мар'я. - Ко­ли во­на вам подобала­ся,­ то хай i дає.

- Тю-тю! Ти ж моя ста­ра слу­га.

- Мало чо­го, що ста­ра? Ста­рi те­пер за­бу­ва­ються, а на мо­лоденьких за­див­ля­ються!

Панич по­хи­тав го­ло­вою.

- Ну, що з те­бе, ста­ре луб'я? Дiв­чи­но! - гук­нув вiн. - Як твоє свя­те ймен­ня?

Мар'я за­ре­го­та­ла­ся, а Хрис­тя мов­ча­ла.

- Як те­бе зо­вуть? - зно­ву до­пи­тується вiн.

- Не ка­жи-и! - скрик­ну­ла Мар'я, ко­ли Хрис­тя уже ска­за­ла.

- Христина, - про­вiв вiн. - А батька? Хрис­тя мов­ча­ла.

- Батька, пи­таю?

Христя ус­мiх­ну­ла­ся й од­ка­за­ла: батько.

- Христина батькiв­на? Га?

Ще дуж­че Мар'я за­ре­го­та­ла­ся, а за нею i Хрис­тя.

- То от­же слу­хай, Хрис­ти­но батькiв­но, - жар­тує па­нич. - Будь од­ни­нi моєю слу­гою i дай ме­нi, будь лас­ка, уми­ти­ся… Ша­баш те­пер, Ма­рiє Iва­нiв­но! Па­сiть зад­нi.

- Не ду­же, не ду­же! - мот­нув­ши го­ло­вою, од­ка­за­ла та. - Щоб не прий­шло­ся зно­ву до ста­рих вер­та­ти­ся.

- Нi, сього не бу­де.

- Не бу­де приб­лу­ди, а доб­ре бу­де, - за­та­ра­ба­ни­ла Мар'я.

- Як, як? Що ти ска­за­ла?

- Те, що ви чу­ли…

Поки во­ни зма­га­лись, Хрис­тя при­нес­ла во­ду.

- Неси сю­ди, Хрис­ти­но, - мах­нув­ши на Мар'ю ру­кою, мо­вив па­нич, ука­зу­ючи на свою ха­ту. - Сю­ди, сю­ди!.. Ти ще не бу­ла у моїх по­ко­ях?

Христя увiй­шла за ним. Ве­ли­ка ха­та, аж у чет­ве­ро вi­кон; по лi­ву руч, пiд глу­хою стi­ною, сто­яла неп­риб­ра­на кро­вать, вип­лу­та­на не­на­че сiт­ка, з тон­ко­го за­лi­за; за нею про­ти вiк­на - стiл; на сто­лi уся­ких ви­ро­бок з де­ре­ва, гли­ни, ка­ме­ню. Тут бу­ли го­лi, об­няв­шись ру­ка­ми, лю­ди, вис­ка­лив­шi зу­би со­ба­ки, свi­тя­чi очи­ма ко­ти; по обох бо­ках сто­лу на круг­лих пiдс­тав­ках сто­яли двi тем­нi чо­ло­вi­чi пос­та­тi: од­на - в шап­цi i ко­жу­сi - справж­нiй му­жик, дру­га - без шап­ки, но­са­та, ве­ли­кi пацьорки спус­ка­ли­ся на ву­ха ку­че­ря­ми. По стi­нах - кар­тин-кар­тин, аж очi роз­бi­га­ються! Мiж дво­ма вiк­на­ми чор­на блис­ку­ча ша­фа, на їй - го­ло­ва­тий чо­ло­вiк об­пер­ся на шаб­лю, з-за кот­ро­го драв шию кри­ла­тий орел… Хрис­тi упер­ше зро­ду до­во­ди­лось ба­чи­ти та­ке ди­во.

- Отой стiльчик вiзьми, Хрис­ти­но, - по­ряд­кує па­нич, - та пос­тав се­ред ха­ти; а там пiд кро­ват­тю таз; пос­тав йо­го на стiльчик та й лий на ру­ки.

Христя по­ча­ла зли­ва­ти хо­лод­ну во­ду в йо­го жме­нi, кот­рi аж прос­вi­чу­ва­лись при со­няч­но­му свi­тi. "I що там ми­ти?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, див­ля­чись, як i без то­го тен­дiт­нi та бi­лi ру­ки на­ти­рав па­нич па­ху­чим ми­лом. Мар'я, од­хи­лив­ши две­рi, со­бi ви­са­ди­ла до них го­ло­ву.

- Бач - за­чи­ни­ли­ся… Гля­дiть, щоб грi­ха яко­го не трапило­ся­, - ка­же Мар'я, ус­мi­ха­ючись.

- А ти пiдг­ля­даєш за на­ми, ста­ра кар­го?.. Не та­кi ми лю­ди з Хрис­ти­ною. Ад­же прав­да? - I при­яз­но заг­ля­дає їй у вi­чi своїми ка­ри­ми, блис­ку­чи­ми.

- Якi ж то ви? - до­пи­тується Мар'я.

- Ми - пра­вед­нi. Прав­да, Хрис­те?

- Та вми­вай­те­ся, а то по­ки­ну, - со­ром'язли­во од­ка­за­ла Хри­с­тя.

- О, бач!.. - ска­зав па­нич i пiдс­та­вив ру­ки.

- Та то ще не обiй­шло­ся: за­но­ву сит­це на кi­лоч­ку! А обiй­деться… - ре­го­че Мар'я.