Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

Тео? Тео?

Я повертаюся до реальності.

— Так?

— У чому річ?

Я все ще дивлюся на гаряче джерело. Мене знову огортає тривога.

— Він їх не закопував...

Розділ 58

Екстремофіл

Джилліан спостерігає, як я обходжу кругом ставка. Зовнішні краї мають зеленувато-жовте забарвлення, тоді як центр — це темна порожнеча, поверхню якої іноді проривають бульбашки газу Перші футів із десять глибина невелика, а потім різко збільшується.

Я рукою перевіряю температуру в кількох місцях. З темнішого боку де глибше, вода набагато тепліша. Не пече, а скоріше нагадує теплу ванну.

— Про що ти думаєш? — питає Джилліан.

— Ти знала, що в гарячих джерелах «Єллоустону» знайшли мікроби, які виживали за значно вищих температур, аніж ми вважали можливим? Екстремофіли. Завдяки їм ми припускаємо, що на інших планетах також може існувати життя.

Джилліан окидає мене неспокійним поглядом.

— Ем, чудово. Отже, що, тепер ти вважаєш, ніби ми маємо справу з прибульцями?

— Одну секунду.

Я нишпорю в заростях у пошуках якоїсь великої палиці. Натрапляю на щось на кшталт безформних середньовічних граблів і повертаюся до водойми.

— Ти вважаєш, що там може бути тіло?

Я перевіряю палицею глибину і впевнююсь, що джерело глибшає поступово, як я і очікував.

— У цьому ставку купалися сотні людей, — кажу я гучно, раціоналізуючи хід своїх думок.

— Якби там щось було, його б знайшли, — Джилліан намагається вимовити це, немов доконаний факт.

— Та не у випадку, якщо...

Я замовкаю, позаяк мій розум починає щось намацувати.

Цього не уникнути. Я маю дослідити дно ставка.

Я знімаю футболку і кладу її на колоду. Все ще зосереджений на ставку, починаю розв’язувати черевики.

— Тео... ти туди не підеш.

Я підводжу на неї погляд.

— Вибач, якщо змушую тебе почуватися ніяково. Я в боксерках.

— Ти ідіот.

Я знімаю штани й заходжу у воду. Моя нога вже тепліша за решту тіла. Я прямую далі, доки не опиняюся по груди у воді.

Наближаючись до темнішої частини ставка, я відчуваю, як вода стає все більш гарячою.

— Ну як? — питає Джилліан.

— Непогано тут, на поверхні. А на глибині? Гарне питання.

— Пообіцяй, що не пірнатимеш! Там, певно, і зваритися можна.

На цих її словах на поверхні, поруч із моїм обличчям, лопається бульбашка.

— Технічно так. Та мене лякає не вода.

— Твої екстремофіли?

— Якщо я не повернуся за десять хвилин, іди за допомогою.

— Я піду додому й забуду, що взагалі колись була з тобою знайома, — відповідає Джилліан.

Я набираю повні легені повітря і пірнаю. Що глибше опускаюся, то гарячішою стає вода. Я відчуваю, як ззаду печуть голова та шия. Коли гребу перед собою руками, мої нерви нагадують палючі уколи.

Я молочу ногами, опускаючись ще нижче, і мене накриває стіною ще більш гарячої води. Починають пекти руки, тож я розвертаюся і пливу нагору.

Коли дістаюся поверхні, мені в обличчя вдаряє холодне повітря.

— Господи, — каже Джилліан, сидячи на колоді. — У тебе обличчя червоне, мов буряк.

— Водичка нічого так.

— Задоволений?

Я підпливаю по-собачому ближче до берега.

— Мене тішить думка, що жодна людина при здоровому глузді туди не пірне.

— Чудово. То, може, вилізеш із води?

— Ні. Це лише підтверджує мої підозри. Не подаси мені палицю?

— Щоб ти поштрикав нею, шукаючи трупи?

Джилліан не ворушиться.

— Що ж, якщо не подаси мені палицю, доведеться скористатися зубами. Сама обрала.

— Гидота.

Вона кидає палицю у воду, і та плюхається поруч зі мною.

— Дякую.

Я хапаю палицю за один кінець, штовхаю поперед себе, немов спис, і знову пірнаю. Запливаю на ту ж глибину, що й минулого разу, і простукую палицею дно.

Інший кінець палиці наштовхується на камені та ще щось, що нагадує колоди. Я тримаюсь не більше хвилини, перш ніж починає нестерпно пекти. Знову повертаюся на поверхню, щоб перевести дух і охолонути. Джилліан має не надто задоволений вигляд.

— Ти сама на це підписалася, — кажу я їй. — Я ж попереджав, що тут можуть бути тіла.

— Я не чекала, що одним із них буде твоє. Я не йшла сюди дивитися, як ти варишся живцем, мов омар.

— Зі мною все буде добре.

— Чув про жабу й каструлю киплячої води?

— Це міф. Вони вистрибують. Вони завжди вистрибують.

Звісно, якщо це не зациклені професори, які не вигадали нічого кращого.

Я знову пірнаю і перевіряю дно в іншому місці. Цього разу палиця наштовхується на камінь, і він піддається, відсовуючись, ніби його поклали на ще один камінь. Мушу випірнути, перш ніж зможу продовжити перевірку.

— Чому саме ти маєш цим займатися? — питає Джилліан, коли я з’являюсь на поверхні.

— Мені не вдалося змусити поліцію рушити за три милі від їхнього відділку на пошуки першого тіла. Як гадаєш, що б вони сказали, якби я повідомив, що вийшов на слід монстра з Куґар-Крика?

Я знову пірнаю у воду і продовжую перевіряти дно. Здається, палиця торкається чогось дерев’яного. Підійнявши її, я відчуваю, як вона в щось угрузла.

Я поволі підтягую палицю до себе і простягаю руку, щоб торкнутися того, що наштрикнув. Пальці відчувають ряд чогось зігнутого, схожого на ребра.

Я намагаюся не поспішати з висновками. Це може бути грудна клітка оленя. Проводжу пальцями по спині й перевіряю її на предмет торчкуватих хребців, які бувають в оленів чи ведмедів.

Вони короткі й притуплені. Як у людини.

Я висовую голову з води. Щойно помітивши мене, Джилліан змінюється на обличчі.

— Ти щось знайшов.

— Так...

Я пливу до берега, тягнучи знахідку позаду себе.

Підтягую її до мілини, де вода чиста.

Джилліан присідає, щоб роздивитися грудну клітку.

— Людська?

Я лишаю її у воді й виходжу на траву.

— Дорослої людини. Певно, жінки.

— Решта також там?

— Скоріше за все. Вода чи бактерії проточили з’єднувальні тканини. Треба лишити це тут, доки хтось не дістане як слід. Щойно плоть опиниться на суші, почне розкладатися.

Я оглядаю поверхневі особливості частини скелета й помічаю на ребрах кілька виразних слідів від кігтів.

Джилліан також зауважує їх.

— Це він.

— Безсумнівно.

— А це що?

Я дивлюсь, куди вона вказує. На тлі темної кістки блищить щось металеве. Я помічаю, що в лівій частині ребер застряг якийсь крихітний шматочок. Мабуть, дещо