Читати книгу - "День попелу"

кімнаті для мерців. Посеред зали стояв лабораторний стіл, а ліворуч, по діагоналі — невеличкий письмовий, із лакованого дерева.

За столом — книжкова шафа з ґратчастими дверцятами. Поруч із нею — скляні полички, де зберігалася колекція хірургічних інструментів минулих століть: скальпелі, щипці, ножиці...

Те, що найбільше цікавило Івану, розташовувалося праворуч від лабораторного столу. Там стояла холодильна шафа, схожа на вітрину в супермаркетах, довжиною на всю стіну. На поличках — колби, флакони, банки, вміст яких уже починав псуватися.

Безсумнівно, перед її очима були речовини, які Циммерман вводив хворій малечі, аби вбити чи приспати їх. Саме це вона й шукала. Івана сподівалася знайти тут якусь підказку, що відкриє їй імена дітей, приречених померти цієї ночі.

Флікиня підійшла ближче. Ембріони, органи, фіброзні тканини, а також хімічні розчини, які несли смерть. Вона відчинила скляні дверцята. Цієї миті вона подумала: «Коло замкнулося». Das Biest. Звір був тут, перед її очима. У нього не було всіяної іклами морди, як в Іваниному сні. Не було тіла, вкритого шовковистою шерстю. Звір був набагато могутнішим. Він жив у головах посланців і щодня вів їх за собою. Він відшліфовував розвиток общини.

Нарешті Івана знайшла, що шукала. Три пробірки, закупорені корками, з етикетками, як у будь-якій лікарні. На них було написано назву препарату — тіопентал, — його склад (пентотал R, тіопентал R), дозування, термін придатності...

А внизу — від руки — приписано ім’я. Два перших ні про що Івані не говорили, але останнє відразу впало в око: «ЖАН».

Жан, син Рашель і Жакоба, млява дитина, яку вона бачила в медцентрі перед тим, як їй ввели седативне.

Убивцею була Рашель.

Вона порішила Самюеля, єпископа, Жакоба, керівника, і ката, Циммермана. Та, що вдавала, ніби захищає свою общину й живе в повній гармонії з нею, всіх надурила. Вона вела подвійну гру з Іваною, вдаючи з себе невинну квіточку. Обманювала посланців, прикидаючись, ніби шукає вбивцю. А насправді досягала своєї мети — просто врятувати своє дитя. І мимохідь розкрити правду, залишаючи натяки на щорічне жертвоприношення.

Івана пригадала її круглясте лице з променистими очима, її дивну манеру всміхатися, хитаючи головою. Це вона проломила череп покидькам, поклала їм до рота вуглинки, порізала їм груди...

Раптом до її вух долинув шепіт. За її спиною хтось молився.

Івана обернулась, але було надто пізно.

73

Вона миттю їх упізнала. Двоє здорованів, які схопили її в дитячій лікарні. Такі собі широкоплечі Дюпон і Дюпонн[33] у солом’яних брилях. Бездоганно вдягнуті, вони стояли по інший бік лабораторного столу. Із побожним виглядом і примруженими очима вони тихо зверталися до Всевишнього. Мабуть, такий самий урочистий, екстатичний вираз обличчя вони мали того дня, коли приймали хрещення в річці Лаух.

У руках вони тримали грубі виноградарські інструменти: садовий ніж і ручна пилка в одного, саджальний кілок із вигнутою ручкою та серп для винограду — в іншого.

Не встигла Івана кинути ліхтарик, аби витягти пістолет, як садовий ніж впився в її кисть, перерізавши одну з поверхневих вен. Її блискавкою пронизала хвиля болю. Ліхтарик покотився підлогою. У його промені Івана побачила, як бризнула, плямуючи порізаний нітрил, її кров. Вона все ж спробувала вихопити ствол, але від болю не змогла стиснути пальці. «Зіґ зауер» упав кудись у пітьму.

Інший уже заносив свою саджалку. Івана впала на підлогу, щоб ухилитися від удару. Чоловікова рука за інерцією по лікоть увійшла в скляні дверцята. Івана зіщулилась на підлозі, притискаючи до себе праву долоню, аби зменшити кровотечу, й залізла під стіл. Біль пульсував у тілі, як скаче кулька в пінболі.

Калоші вбивць забігали довкола столу під дощем зі скла й формаліну. Вони, ці покидьки, нахилялися, згиналися у три погибелі, намагаючись помітити її, сапаючи, як бики. Івана постійно металася з боку в бік, остерігаючись серпа й пилки, які сновигали в пітьмі.

Вона схопила уламок скла та прицілилася в чиюсь ногу. Скельце ввійшло в литку, але й порізало їй долоню. Її права кисть тепер скидалася на шмат кривавого м’ясива, замотаного в хірургічну рукавичку. Забувши про біль, вона допомогла собі іншою рукою й заштовхала скельце глибше, так що воно вперлося просто в гомілкову кістку нападника.

Той загарчав і відступився. Івана скористалася перевагою, вистрибнула з-під столу та звелася на ноги. На мить вона захиталася, втративши орієнтацію. Усе, що вона розгледіла, — це її ліхтарик у калюжі, а тоді — силует другого чоловіка, який заносив руку.

Серп і саджалка. Івана зігнулася за письмовим столом. Чоловік простягнув руку. Стільниці не вистачало, аби втримати його на відстані. Флікиня штовхнула стіл до свого супротивника, водночас задкуючи, і вперлася спиною в книжкову шафу. Чоловік махав руками в повітрі, як у фільмах про самураїв. Івана побачила, як зблиснула його зброя — раз, другий. На третій раз вона послизнулася на якомусь липкому органі.

Флікиня впала навзнак, мимохідь рвучи кофту ґратками шафи. Бородань уже обходив письмовий стіл. Івана спробувала підвестися, не змогла, спробувала ще раз, спираючись спиною об скляну шафу поруч із книжковою. Скло розбилося. З полиць полетіли старовинні хірургічні інструменти.

Ось він, вихід.

Івана знову штовхнула ногою стіл, який вперся нападнику в стегно, і виграла собі якусь секунду. Тоді нахилилася, щоби схопити скальпель, і підвела очі: чоловік здіймав свою руку-саджалку. Він не закінчив свій жест. Лише коли він відступив, Івана побачила два кільця, які стирчали із закривавленої плоті.

Вона встигла всадити йому в шию ножиці.

Зводячись на ноги, жінка дивилася, як він повалився на підлогу, й ударом ноги ввігнала ножиці ще глибше, поки не відчула, як вони вперлись у кахлі. У темряві з рота вбивці булькотіла кров.

На долю секунди Івані здалося, що все скінчено, що вона перемогла. Але її схопили за волосся й кинули на етажерки з колбами й банками.

Вдарившись об розбите скло, жінка подумала про своє порізане обличчя. Тоді повернулася лицем до ворога. Садовий ніж. Ручна пилка. Вона рефлекторно спробувала затулити обличчя, але рука не послухалась.

Цього разу їй кінець.

Івана заплющила очі, не спроможна довести до кінця жодну думку. Кахляними стінами пронеслося відлуння пострілу, а тоді все стихло. Вона не відчула ніякого іншого болю, ніякої нової рани в тілі.

Вона вагалася, чи варто розтуляти повіки. Іще з дитинства Івана не любила плекати ілюзії, будувати повітряні замки чи, як там іще кажуть, вона вже й не пригадувала.

Але у пітьмі пролунав голос:

— Ти реально мене за дурня