Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Рівно через тиждень у дім Даміра знову навідується Арсен Борисов. Коли бачу його в компанії Воронова, стає недобре. Його погляд дратує, але я стримуюсь. Все-таки батько як-не-як… 

— Аліно, твої нові документи готові, — говорить і передає мені паспорт. Одразу ж дивлюсь на фото, якого я не робила, і розумію, що воно таке ж, як і в старому моєму паспорті. Та цікавить мене не тільки фотографія. Тепер я Борисова Аліна Арсенівна, і цей факт змушує мене… не дихати. 

Виходить, доволі просто переписати життя будь-якої людини. Гроші та трохи часу — і я вже не Валієва, а Борисова. Шкода тільки, що не можна стерти пам'ять і перепрограмувати себе по-новому. Біль-то залишився, навіть з новим прізвищем. 

— І що тепер? — дивлюсь на батька. — Ви знайшли Кравця? 

— Поки що ні, — відповідає Дамір. — Тобі не треба хвилюватися. Сюди він не потрапить. Я обіцяю. 

Я вірю йому, але від цього мені не легше. Просто з кожним днем мені стає все менше і менше повітря. Я більше не можу сидіти в чотирьох стінах. Мені треба на волю. Хоча б на кілька годин. 

— А якщо я хочу поїхати в місто? Мені треба розвіятись, — кажу і вже знаю, якою буде реакція Даміра. 

— Ні, — цідить сердито. 

— Я не твоя полонянка! — відчуваю злість. Я кохаю Даміра, але ж тримати мене тут — не вихід. Я також хочу побачити людей, світ, життя. А що я бачу тут? 

— Даміре, Аліна має рацію, — несподівано за мене заступається батько. — Вона не твоя полонянка. Дозволить їй розвіятись. Охорона буде поруч. 

Я впевнена, що насправді Борисов також не підтримує цю ідею, але хоче бути хорошим у моїх очах, тому й погоджується. 

— Добре, — бурчить Воронов, а я широко усміхаюсь. Здається, цілу вічність цього не робила. — Тільки не відходь від охоронців! Якщо потрапиш у неприємності, я потім сам тобі голову відірву.

— Дуже страшно, — хмикаю і, не втримавшись, наближаюсь і  цілую його в щоку. І байдуже, що на нас Борисов дивиться. — Я кохаю тебе! Піду переодягнуся! 

Вже в кімнаті швидко змінюю шорти на джинси, а футболку — на блузку. Волосся збираю у хвіст і тільки-но збираюсь піти вниз, як на порозі з'являється Дамір. Він розглядає мене прискіпливо і хмуриться ще більше. 

— Це дуже погана ідея, Аліно. Зараз не час розгулювати містом, — говорить. 

— Ти себе накручуєш, — усміхаюсь. — Усе добре буде. Я тільки в торговий центр і назад. 

— Я не хочу тебе втратити, — додає. 

— А я не хочу втратити тебе, — наближаюсь і сама його цілую. Дамір швидко перехоплює ініціативу і підхоплює мене на руки. — Гей! А як же моя поїздка? — кричу, коли він опускає мене на ліжко і починає цілувати шию. 

— Поїздка зачекає, — хмикає і розстібає ґудзик на моїх джинсах. 

У місто я таки їду, але тільки через годину. У моєму автомобілі двоє охоронців, а ще троє в тому, що позаду. Перед виходом Дамір вручив мені свою картку і заявив, що я можу витратити таку суму, яку забажаю. 

Ну просто ідеальний чоловік! 

Доволі ніяково купувати одяг і білизну, коли за спиною двоє охоронців, а ще троє біля виходу чатують, але поступово я починаю до цього звикати. Розумію, що так потрібно. 

Коли один з них несе пакети з покупками до автомобіля, я вирішую сходити в кафе і випити кави. Як давно я цього не робила. 

Замовляю собі американо з молоком і шматок чизкейка. Моя охорона за сусіднім столиком, тому почуваюсь у повній безпеці. Тільки от щастя моє триває недовго. 

Коли чую зовсім поруч до болю знайомий голос, всередині все перевертається. Таке враження, ніби я у минуле життя повернулася. Але ж це не так… 

— Аліно? Це дійсно ти? Але як? Ти ж… померла… — на мене розгублено і навіть налякано дивиться Катя і, схоже, очам своїм повірити не може. 

І що я маю їй сказати? Правду? Ні, це погана ідея.