Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

зробив? — запитав я.

Вона занепокоєно покосилася на майора Бхардваджа.

— Спочатку почалися погрози. Тоді вбили його брата, і я опинилася тут.

— Вважаєте, що у вашому арешті винен принц Пуніт? — вибухнув майор Бхардвадж.— Наказ про ваше затримання надійшов із особистою печаткою магараджі! — Він повернувся до мене: — Це безглуздо, капітане. Я маю намір покласти край цьому фарсу!

— Навіть якщо принц Пуніт не несе відповідальності за мій арешт,— відповіла міс Бідіка,— він знає, що я тут, і йому відомо, що я невинна. Гадаєте, він не зміг би звільнити мене, просто клацнувши пальцями? Але моє перебування тут його влаштовує.

— Чому? — здивувавсь я.— Яка йому від цього користь?

— Він хоче, щоб я підкорилася його волі. Може, вважає, що я пошкодую про свої слова й упаду йому в ноги, благаючи вибачення і свободи? Та якою ціною? — Вона глянула просто мені в очі: — Його не можна недооцінювати, капітане Віндгем. Він може удавати із себе милого блазня, але насправді це дуже розумний чоловік.

— Досить розумний, щоб спланувати вбивство власного брата?

— Годі, Віндгеме! — сердито обірвав мене майор.

Він відчинив двері й гукнув охоронців. Я ледь розібрав слова Бідіки, доки нас витягували в коридор:

— Запевняю вас, йому б вистачило клепки, капітане Віндгем. Щоправда, я б не сказала, що він міг би це зробити. Але не сказала б, що й мене можуть звинуватити в цьому злочині.

Полковник Арора чекав нас на задньому дворі Будинку троянд.

— Де ви були? — стурбовано поцікавився він, поглянувши на свій годинник.— Мусимо поспішати, бо можемо не доїхати до Ушакоті вчасно.

— Ушакоті? — здивувався Не Здавайся.

— Ліс, де відбуватиметься полювання на тигра. За двадцять п’ять миль звідси. Дві години їзди.

— Вам краще послати когось за міс Ґрант,— сказав я.— Вона їде з нами.

— Немає потреби,— пояснив полковник.— Вона поїхала з Його Високістю принцом Пунітом півгодини тому.

Не Здавайся покосився на мене.

— Ми не мусимо гаяти час,— зауважив він.

— Так,— погодивсь я.

Тридцять три

шакоті — таке собі ніщо посеред нічого. Лісові хащі в кінці двогодинної подорожі крізь чистилище чахлих чагарників і обліплених пилом почорнілих дерев.

Дах Кадилака-55 було опущено, ми з Не Здавайся розташувалися на задньому сидінні та насолоджувалися благословенним прохолодним вітерцем. Арора сидів поруч із шофером, який був або німим, або до всього байдужим. Монотонний рух заколисав мене, і я провалився у спогади.

Мені здалося, що я повернувся на війну. Янкі, коли вони нарешті прийшли, хизувалися такими кадилаками, на них роз’їжджали тільки великі цабе, та й у Парижі сімнадцятого року таких автомобілів було чимало. У бруді на лінії фронту таких цяцьок було значно менше. Хоча не скажу, що автомобілі наших начальників показувалися частіше.

Спогади мої перервав полковник.

— Найкращий час для полювання — рано-вранці,— сказав він,— доки не настала спека. Але Його Високість надає перевагу другій половині дня. Такої прохолоди вже не знайдеш, але цей час йому більше до душі, бо прокидатися рано не доводиться.

Нарешті автомобіль звернув із наїждженого шляху, проїхав через іржаві від віку ворота у високому мурі й ще більше години кружляв серед сухих дерев, доки не викотив на галявину. Водій зупинився перед двома білими наметами, немов напнутими для весільної церемонії, і вимкнув двигун. Нас огорнула лісова тиша, яку порушували лише цвіркуни та останні схлипування двигуна. Над нами низько нависало сіре небо, немов боги накрили галявину кришкою.

Ми вийшли, розім’ялися і пішли за Аророю до одного з наметів. Назвати цю конструкцію тимчасовим притулком язик би не повернувся: бував я в цегляних будинках, які здавалися набагато ненадійнішими. Щойно ми переступили поріг, про ліс геть забули, опинившися серед персидських килимів, французьких меблів і столів роботи англійських майстрів.

Енні у мисливському костюмі сиділа в плетеному кріслі, потягувала з елегантного келиха шампанське і читала примірник «Татлера». Поруч сиділа Емілі Кармайкл у нефритово-зеленому шовковому шалику навколо шиї. Принц розмістився навпроти, на ньому були бриджі та твідова куртка, які здавалися б доречнішими десь у Оркні, ніж в Одіші.

Неподалік Фіцморіс із сигарою в одній руці про щось тихо розмовляв із Кармайклом і Даве. Останній убрався явно не для полювання: на ньому був смугастий костюм і оксфордські черевики, які чудово почувалися б у шафі Кармайкла.

— Нарешті! — крикнув принц, явно зрадівши, що можна починати полювання.— Шампанське галантному капітану і сержанту! — вигукнув він, підводячись зі стільця.

Я взяв два келихи з таці, яку мені піднесли, і передав один Не Здавайся. Я пив і відчував, що за мною спостерігають. Обернувся саме вчасно, щоб помітити, як Фіцморіс квапливо опустив погляд і старанно затягнувся сигарою. Таке враження, що він намагається себе опанувати. Я вирішив, що зараз саме час із ним поговорити. Але не встиг я навіть кроку зробити в його бік, як він вибачився перед своїми співрозмовниками і сам пішов до мене.

Він ніби зморщився, куди й поділося його відчуття власної переваги. Не Здавайся це також помітив.

— Схоже, сер Ернест збентежений, йому щось не дає спокою,— прошепотів сержант. Він махнув рукою на стіл: — Якщо ви не проти, сер, я візьму канапе[23].

Небажання ділитися своїми думками — одна з характерних рис англійців. Саме тому ми так радо сприйняли реформацію: зізнаватися у своїх помилках нам важко навіть священику. І якщо нам так нестерпно сповідатися божій людині, то що вже казати про те, щоб вилити душу перед індійцем. Це вважатиметься слабкістю.

— Чудова думка,— похвалив я.— Не забувайте час від часу дивитися на нас.

Сержант кивнув і відійшов, майже тієї ж миті наблизився Фіцморіс.

— Капітане Віндгем.

На верхній губі в нього виблискували крапельки поту. Шия почервоніла.

— Можна вас на кілька слів?

— Прогуляємось? — запропонував я.— Усередині трохи задушно.

Я підняв завісу і пропустив його вперед. Ми повільно рушили у напрямку дерев, під ногами потріскували гілочки та сухе листя. Фіцморіс глибоко вдихнув.

— Вас щось непокоїть, сер Ернест? — запитав я, не дивлячись на нього.

Комерсант затягнувся сигарою.

— Тут, у Самбалпурі, є один чоловік, англієць, на ім’я Ґолдінґ...

Він замовк, ніби сподіваючись, що я продовжу. Але я не став цього робити.

— Схоже, він зник.

Позаду щось зашелестіло. Я обернувся і побачив, що з намету