Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

217
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 156
Перейти на сторінку:
а й плямами багрянцю, мало не чорними під сонцем, що саме заходило. Плями ці якусь мить парували на невинній білості широкої полонини. Якби хтось приглядався, то міг би помітити, що рухи створіння аж ніяк не такі плинні й чіткі, як могло видатися на перший погляд. Щомиті воно затиналося, лівий бік веретенуватого тіла, схоже, не хотів коритися, працював повільніше від правого, кожні кільканадцять кроків істоті доводилося брати поправку на свій курс, а раз на кількадесят вона падала, зариваючись головою в м’який пух. Шлях її мандрів нагадував слід п’яного: йшов зиґзаґом, був позначений історією трагічних падінь. Якби не кров, можна було б і усміхнутися.

Створіння нарешті дісталося мети своїх мандрів. Горизонтальна стіна з льоду заввишки в сотню стоп тягнулася зі сходу на захід. Істота затрималась, на кілька хвилин згорнулась у клубок, відпочила. Потім без найменшого знаку вистрелила вгору, вчепилася в щілини, приклеїлася до льодовика й поволі рушила на його хребет. У місці, де вона збиралася силами, залишилася червона паруюча калюжа.

Підйом на верхівку зайняв кількадесят ударів серця, потім вона перевалила за край і знерухоміла. Паніка, яка гнала її вперед половину дня, потроху відступала: переслідувачі не зможуть так швидко піднятися на льодяну стіну, вона отримала достатньо часу. Тепер може сповільнитися.

Льодовик у цьому місці морщився, тріскався немов огорнута шалом скам’яніла річка. Горби, здуття, нерухомі хвилі, напівпрозорі й розцвічені кармазином застиглі вири та щілини. Тут недавно сталася битва, викликалися потужні сили, що орали скелі нарівні із льодом, різьбили час і простір. Під час битви замерзла вода — тверде тіло — на кілька хвилин отримувала свою пластичність, перетворившись на бурхливу річку й розділивши армії, що зійшлися в битві, аби потім знову миттєво знерухоміти. Ті, хто не встиг утекти, були поглинуті льодовиком. На глибині в кілька чи кільканадцять стоп надалі було видно застиглі у найрізноманітніших позах тіла. Більшість жертв були місцевими, але створіння розрізняло також і своїх войовників. Смерть зрівняла всіх.

Під час битви здавалося, що це крок відчаю мстивого бога, і що ті з його людей, хто опинився на північному боці переораного чарами льодовика, не мали шансів. Загинули всі до останнього. Здавалося, що тубільці не зуміли витримати гніву Кага’леег, дитини розпачу й болю. Вони віддали льодовик і відступили на південь. Відповідальний за битву ґа’руулее пішов за ними, переслідуючи в жадобі помсти, несвідомий, що перемога може виявитися лише пасткою. Це було те, чого його господарі й досі не могли зрозуміти — як можна жертвувати Вірними, як можна приректи їх на смерть, щоб досягти власної мети? З армії, яку відіслали за льодовик, уцілів лише він — ґа’нааег. Тільки це залишилося від їа’руулее, і лише в його поверненні в леег була надія, що єдність збережеться. Вони вже знали, кого треба вбити, щоб розколоти цілісність. Нині вони дуже намагалися, гори позаду нього досі димилися і стікали потоками лави, коли три із семи частин місцевого бога кинулися в битву. Якби їх було більше, якби Сетрен прибув у повноті своїх сил… Але ж шпигуни говорили, що він б’ється на сході… Тут повинен був залишатися лише один з його авендері. Сильний чорнявий чоловік.

Створіння підвелося на задні лапи. Потроху знімало із себе верстви кальгг. Інстинкти відступали, їм на зміну приходив інтелект. Тепер йому була потрібна обережність і розважливість, а не швидкість. Поверхня льодовика була схожа на шлях перешкод для самовбивці, а всередині його все ще шаліла ув’язнена річка. Один необережний крок — і його чекала смерть.

Нарешті він звівся, вирівнюючи дихання. Створіння зникло, заміщене Особою. Тепер він скидався на людину: худорляву, темноволосу, з трохи завеликими руками й суглобами, що були розміщені в незвичних місцях. Опустив рукави й поділ своїх шат, прикриваючи кінцівки. Товсті білі рукавички непогано приховували нетипову форму долоні. Якби не дивне, надто пласке обличчя, будь-хто тепер міг би переплутати його з людиною. Зрештою, навіть це обличчя не надто відступало від стандартів раси.

Лише очі й рот були завеликі, а ніс — замалий. Дріб’язок. Важко повірити, що ця істота ще кілька хвилин тому сунула полониною, наче ящірка-переросток.

Він витягнув з-під одягу невеличкий вузлик і швидко перев’язав собі рану на боці. Усе одно вже втратив чимало крові. Глибоко зітхнув і рушив уперед, уважно обираючи шлях. Простір навколо аж тріщав від Сили. Зараз він не міг, не насмілювався сягнути по власні вміння, лід під його ногами все ще тремтів від внутрішніх напружень. Відкритися зараз ґуон було шаленством. Але це нічого, надія вже з’являлася наче перша квітка, що несміливо проростала під снігом. Тільки-но він зійде з льодовика — буде в безпеці. Складе нові тактики і стратегії. Виграє цей бій.

Він ставив ноги м’яко, досліджуючи поверхню попереду. У більшості заглиблень вже лежала верства снігу, тож він не знав, чи стоїть на солідному фундаменті, чи на виповненій повітрям бульбашці, прикритій зверху замерзлою водою завтовшки в кілька пальців. Він уважно розглядався, озираючи простір, намагаючись по формам льодових хвиль відгадати, що криється глибше. Зараз не міг дозволити собі помилитися.

Небо було забарвлене відтінками рожевого, через червоний до глибокого карміну старого вина. За кілька хвилин мала настати ніч.

І тоді, в останньому промінні помираючого сонця, щось блиснуло й з глухим дзвяканням увіткнулося в лід за стопу попереду. Дротик із залізним вістрям, обвішаний пір’ям і шматочками кісток, до яких були прикуті духи. Зброя аґ’хеері.

Він стрибнув уперед за мить до того, як над місцем, де він стояв, пролетіли ще два. Він стиснув кулаки в рукавичках і широко розпрямив пальці. Перші калъгг, зовнішні прошарки, наклалися на нього як друга шкіра. Особа трохи відступила перед Створінням.

Його відчуття загострилися, контури всіх речей навколо проступили гострими гранями, крізь шум вітру пробився звук кроків. Четверо. Він легко локалізував їх, вони вже не намагалися ховатися. Невисокий, темношкірий, із довгим, до плечей, чорним, наче ніч, волоссям. Ікла, що виступали над верхньої губою, були пофарбовані червоним на знак війни. Сила, якою вони користалися, охоплювала їх бордово-червоними стрічками, між яких танцювали духи. Їхня зброя — дротики, сокири для метання з вістрями з бронзи й важкі ножі — виглядала інколи так, наче їх було зроблено з розжареного добіла металу. Чари аж сочилися з них. Шамани.

Він кинувся вперед, на північ, іще не як ящірка, але все одно — гігантськими стрибками. Тепер сенс був не в обережності, а в швидкості. Усе ще залишався шанс, що вони не зуміють рухатися льодом

1 ... 58 59 60 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"