Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 55

Я дивлюся, як Жанна спілкується з батьком, як Костя знайомить Микиту зі своїми дочками. Я знаю, яке рішення він прийняв, ми не раз його обговорювали.

Але навіть зараз почуваюся зайвою, тінню. У всіх своє життя. Костя з дружиною та їхній світ, наповнений щастям та взаєморозумінням, Ворон та його діти. Усі знаходять свою долю. І лише я залишаюся осторонь.

Мені дякують, допомагають, усміхаються, але я не частина їхнього світу.

Навіть Вадим легко викреслив мене, він будує свою долю, а я так і залишаюсь випадкова, перехожа, знайома. Коли йому треба було, він використовував мене. Зараз остаточно вказав на моє місце.

Тільки Марусенька мене любить і чекає, але навіть з нею я тепер не можу бачитися і ще невідомо коли зможу. Усі дорогі мені люди влаштовують своє життя.

Я ніхто. Тінь.

Пора б уже змиритися.

Але все одно болить. Жива рана, що кровоточить, і знаю, ніколи не стане легше.

Все життя мріяла про сім'ю, про Ворона, я ладна була йому віддати всю себе.

Тільки навіщо?

Жанна, Костя та Микита їдуть на машині у невідомому напрямку.

Я удостоююся фрази: «Ми скоро».

- Карін, вони поговорять та повернуться, - Люба садить мене пити чай.

- Знаю, - зітхаю та дивлюся у вікно.

Ми давно не бачилися, а Ворон ледь на мене глянув. Розумію, що він вперше зустрівся з дочкою та все ж таки. Ще раз переконуюсь у правильності прийнятого рішення.

- Я теж була впевнена, що з Костею нам ніколи не бути разом. Стільки всього стояло між нами, його монстр батько, загибель його матері та ненародженої сестри. Але ти знаєш, - вона бере мою руку, - Кохання, воно перемагає навіть тоді, коли ти вже сама здаєш свої позиції. Любов творить дива, не варто її недооцінювати.

- Кохання, можливо, - зітхаю. – Тільки його немає, Любо. Він ніколи мене не помічав і нічого не зміниться.

- То ти ж сама казала, у вас щось було! Значить, лукавиш, - Люба дуже намагається підбадьорити мене.

- Він навіть не помітив ... я як розвага, дівчина на одну ніч, - підводжуся з-за столу. - Любо, я тобі вдячна, але давай закінчимо цю марну розмову.

- А я впевнена, що все не так сумно. Ти сама себе накрутила. А тобі в принципі не можна хвилюватися, дитині шкодить, - підходить і кладе руку на мій живіт. - Скажи йому…

- Любо, я не прив'язуватиму його дитиною. Це не правильно. І мені подібне точно не треба.

Поспішно йду. Ще трохи й розплачуся. В одному Люба має рацію, близькість Ворона погано позначається на мені.

Знову попри все починає воскресати надія, а моя одержимість не дає мені спокою.

Іду до себе в кімнату і більше не виходжу із неї. Чую, через якийсь час повертаються Костя з Микитою. Але навіть не підходжу до вікна.

Вже схиляюся до думки, що йому й розмова наша не потрібна. Ворон отримав головне – дочку.

І коли я вже практично переконую себе у цьому. Лунає обережний стукіт у двері.

- Хто там? - запитую, хоча вже знаю відповідь. Її підказує серце, душа яка рветься до нього.

- Я. Можна увійти.

- Заходь.

Ворон відчиняє двері, обережно її зачиняє. Погляд розсіяний, наче він прийшов, і сам не знає навіщо.

- Дякую… Ти, Слава, ви зробили для мене так багато. Костянтин не готовий відмовитися від Жанни, але він її відпустить зі мною, за умови, що з дружиною часто її відвідуватиме. Я й сподіватися не міг, що все так вийде! Він мене ненавидів. Я готувався до битви.

– Не потрібні ці битви. Костя адекватна людина і все розуміє. І я рада, Ворон. Справді рада, що ти знайшов, що шукав.

- Ти як себе почуваєш? - сідає біля мене навпочіпки, заглядає в очі. – З дитиною все гаразд?

- Так, - відвертаюся.

Навіщо ця лицемірна турбота? Адже йому плювати на мене? Це мене зараз трясе лише від його близькості. Це в мене печуть губи, від бажання поцілунку, і колють пальці від потреби доторкнутися до нього.

- Пробач мені, - видає хрипко.

Різко повертаюся і дивлюся йому у вічі.

- За що пробачити?

- За кнопку, за те, що вкотре повівся на Василісу. Але з нею все, Карін. Я зрозумів – вона пуста. І мої почуття до неї були несправжні. З нею я покінчив назавжди. І діти їй потрібні лише як джерело доходу.

- Вітаю, з прозрінням, - закушую нижню губу.

- Карін, я знаю, що ти для мене все життя робила. Адріан розповів. Як ти оберігала, як ти дбала, - проводить вказівним пальцем по моїй нозі.

Миттєво мене пробиває струмом, здригаюся. Його дотики зцілюють і водночас отруюють. Так завжди, я знову починаю вірити… а це небезпечно… це мене вбиває.

- Даремно Адріан розповів. Але це не важливо. У тебе налагоджується життя, і я бажаю тобі всього найкращого, Ворон.

- Ворон… це ж ти назвала мене так…

- Ворон - птах вільний. Тобі час у політ.

- Карін, а може…

Обриваю його. Кладу палець на губи.

- Не може, Ворон. У тебе небеса попереду, розправляй крила та лети. А я завжди буду тягарем, я тягтиму до землі. І я не потребую благодійності.

- Все не так, - бере мене за руку, цілує пальці.

Душа волає, тягнеться до нього.

Але я неймовірним зусиллям волі залишаюся сидіти нерухомо.

– Так. Завтра вранці в мене літак. Я переїжджаю. Далеко. Не шукай. Відтепер у нас з тобою різні дороги, - різко підводжусь та тікаю до ванної кімнати. Закриваюся, вмикаю воду і даю волю сльозам.

Я все зробила правильно. Іншого виходу немає.

Будь щасливий, Ворон…

Без мене…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍