Читати книгу - "Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька"

39 глава

       Коли зайшла до кімнати, двері зачинилися. Відкритим залишилося тільки маленьке віконечко. Сама ж кімната була невелика. Білі стіни, біле ліжко, білий стульчик. Все давило. Тут здоровій людині тяжко знаходитись. На ліжку сиділа , повернута до мене спиною, білявка, в білій до пʼят сорочці з завязаними ззаду рукавами. 

       Підійшла ближче. Це дійсно вона, Данка. Погляд дівчини був прикутий до підлоги, а сама злегка погойдувалася. Взявши стілець, я сіла біля ліжка.

       -Привіт. -вона не реагувала. -Бачиш, Дано, в житті все повертається бумерангом. Ти стільки ображала, била, вбивала, а тепер, сидиш тут. Я теж було хотіла помститися тобі, але розумію, що це було б легке покарання для тебе, а так в самий раз. Це буде твоїм пеклом.

         Вона підняла погляд на мене і злобно посміхнулася.

        -Все рівно, доберуся до вас і ви молитимете мене про пощаду.

        -Дано, не страшно. От взагалі. Ти ще не зрозуміла? Ти не виберешся, ніколи! А навіть якщо і вийде, тут немає такої магії. Ти тепер звичайна людина, змирись.

         -Все рівно, тобі не бувати щасливою. Ця думка грітиме мене ввесь час. 
         І опустила очі. А от тепер мені стало лячно. А й дійсно. Те що все було наяву, дізналася. Але що далі? Як потрапити назад? Можливо біля баків був якийсь портал? І як там Людомир, напевне з розуму сходить, мене шукає?! А Овкиня ? Я їй потрібна! Підхопилася, підбігла до дверей та постукала. Двері відчинилися. Вийшовши з клініки, ніби і радіти хотілося, але з іншої сторони питань знову багато і хай вибачає подруга, але без неї ніяк. Дістаю телефон і набираю Алексі.

         -Алло! -лунає на іншому боці.

        -Вибач, що відволікаю від важливих справ.

        -Все ок, ну що там? Розповідай!

        -Ти була права, це саме вона. 

        -Крууууто.

         -Так, але тепер є більш глобальніша проблема. Я не знаю як саме можна повернутися.

         -Ти ж казала, що кулон.

         -Але як він працює. Можливо потрібно саме те місце. А можливо емоції. Два рази мене перекидало саме в стресових ситуаціях.

        -То можливо тобі саме стресова ситуація і потрібна?

        -І що ти пропонуєш? Залізти в клітку до левів? Чи піти в район наркоманів? А якщо не спрацює.

        -Ні, є краща ідея. А що як тобі пригнути з парашутом!

        -Я літала в небі ввесь час.

        -Але тоді в тебе були крила і ти дійсно літала, а тут будеш падати.

        «Алексо, ну де ти там пропала? Я вже зачекався.» почулося в трубці.

         -Вобщому, ти домовляйся, а мені вже час. -і відключилася. Ох уже ж ці амурні справи.

          Зайшла в Гугл і почала дзвонити, домовлятися за стрибок. Вірогідність мінімальна але спробувати варто. Скільки тільки номерів не обзвонила, нічого. Всі зайняті, тільки через місяць. А я не можу стільки чекати. І ось  остання спроба. І ура! Вдала. Знайшлося місце, за двійним тарифом і в столиці, але класно. А поки є час, потрібно перевірити можливість того, що десь там, серед баків, є портал, а кулон - це ключ до нього.

         Викликавши таксі, поїхала в місце, де ще недавно захистило мене. Підійшла до баків, почала нишпорити, можливо якийсь знак чи мітка є, але все глухо. Нічогісінько. Присіла. Почала кричати. Нічого. Вже якась бабуся, запитала, чи все зі мною добре?. Відносно добре. І ні з чим, пішла додому. Там зробила собі мʼятного чаю та включила телевізор. Потрібно відпочити та переключитися, можливо тоді прийде розвʼязок цієї задачі із зірочкою.

         Йшли якісь новини. Про політичні відносини, про розлучини видатних людей. Я майже не слухала. Але потім почали розповідати про одну стару жінку. «Чаклунка, відьма , як ще жителі називають жінку, яка мешкає в лісі та знає все?. Спілкуватися з журналістами на камеру, вона відмовилася. Та чи дійсно вона щось бачить чи можливо це тільки вид бізнесу?.» Мене зачепила ця розповідь. Можливо саме тут я знайду відповідь? Забивши адресу в навігаторі, побачила, що на машині 1 годину їзди. Треба спробувати. І знову набираю подрузі.

         -Знаю, що вже втомила тебе, але треба. Дуже треба.

        -Ну. Кажи давай.

         -В Дениса є машина?

         -Так, а що треба?

        -А він не міг би мене відвезти в один ліс? Тут недалеко, годину їзди. Будь ласка.

         -Зачекай, зараз запитаю.

         Я чекала. В мене вибору не було. Ніхто з таксі не захотів їхати. А мені сьогодні треба. Не зможу я до завтра чекати, просто помру.

        -За пʼятнадцять хвилин будемо.

       -Знала, що на тебе можна покластися.

       Швидко одягнула джинси та рубашку. Завʼязала волосся у хвіст, щоб було зручніше. Вийшла на вулицю та чекала, поки не підʼїхав чорний лексус.

        -Нічого собі.

       -Давай, залазь. В нас не так багато часу.

       Сіла на заднє сидіння та простягла вбиту в телефоні адресу з маршрутом. Їхали ми в повній тиші. Голубки переглядалися, кидали милі посмішки. Алекса гладила по руці коханого. І це було так мило. Серце ще більше защемило. Я так хочу до Людомира! Як мені його не вистачає. Ніби життя зупинилося. 
         Хвилин через сорок їзди, звернули в ліс на ґрунтову дорогу. Машину кидало в різні сторони. Чоловік матюкався. Воно то і зрозуміло, така дорога. Хоч би колесо не відпало. А тут ще і як на зло, пішов дощ. Хоча коли ми виїжджали, навіть натяку не було. 
        -Нарешті, доїхали. -зло кинув Ден.

        Перед нами стояв будиночок, як із фільму. Ввесь із старого брусу, оброслий мохом, перекошений. 
       -Тобі точно сюди? -я махнула, хоча і сама не знала, чи точно. -Тоді піду з тобою. - відмовлятись бажання і не було. Ще і погода така. 
        Алекса поцілувала коханого і ми пішли до будинку. Доріжка була викладена хаотично каменем, який від дощу намок, став слизький і я пару разів майже поцілувала підлогу. Добре, що подруга притримала. Хоча одного разу, майже й сама впала, чудом втрималися. На вхідних дверях було велике кільце з якоюсь головою, не то кота, не то лева, не зрозуміло. Ніхто не відповів. Я знову постукала. Тиша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍