Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

насправді хотів організувати групу взаємодопомоги. Серед конфіскованих особистих речей знайдено щоденники, записки й вірші, котрі, як вирішили слідчі, доводять, що Анохін і його товариші мали певні сумніви щодо керівництва країною. Наприклад, Анохін писав своєму другові: «Жизни надо смотреть прямо в глаза. Я, Вася, не могу понять тебя, почему ты испугался реально изображать жизнь в художественных формах... Да это и понятно: показать картину реальную труднее, чем создать сказку про белого бычка». Звинуваченим пощастило, що був лише початок 1936 р. Вони палко захищалися на суді, заперечуючи звинувачення в антирадянській пропаґанді, дехто вдався навіть до голодування. Декілька юнаків зламалися і визнали себе винними. Вони були засуджені на терміни від двох до семи років, і 1959 р. їх реабілітували, крім П. Ф. Широкова, який під час війни співробітничав з німцями[1058].

Приклад Широкова повчальний. Апологети державного терору твердять, що терор був виправданий, бо такі люди, як Широков (якого звільнив перед війною радянський уряд чи німці під час війни), були небезпечні для держави і Широков, наприклад, справді став зрадником під час війни. Отож терор мав бути ще жорстокішим, щоб викоренити навіть імовірність зради. Єжов, тогочасний зверхник НКВС, стверджував: «Історія наказує нам більше піклуватися тими, кого треба ізолювати, а не тими, кого треба звільняти»[1059]. З другого боку, можна вважати, що саме терор озлобив таких людей, як Широков, і перетворив їх на зрадників. Питання лояльності в середині 1930-х років і далі було гіпотетичним, але держава мала всі підстави боятися невідомої кількості озлоблених людей. Було б ризиком недооцінити людські емоції, припускаючи, що мільйони тероризованих державою людей не почувають люті до неї.

Видається вірогідним, що деякі звинувачення справді були правдиві. Після вбивства Кірова були заарештовані й депортовані п’ять набитих вагонів донецьких шахтарів, їхні злочини однакові: висловлення критики на адресу Сталіна та його уряду: «Сталін людей, бачиш, без ножа ріже»; «Шкода Кірова. Може, в нашій політиці є помилки, якщо почали вождів убивати». Письменник Іван Уксусов, який зустрів цих шахтарів у в’язниці, вважає, що ці слова були сказані щиро[1060]. Згідно з міліцейським рапортом 1935 р., баптисти Донбасу вели контрреволюційну діяльність серед робітників: «Гитлер поставлен Богом, и Бог ему помогает»[1061]. Деяких жителів Донбасу 1935 р. заарештували за вихваляння Гітлера і вислови сподівань, що в разі війни з Німеччиною вони воюватимуть проти Радянського Союзу[1062]. В Луганську 1935 р. поширювалися листівки, що відкрито закликали повалити «рабство»[1063]. Терор проти невинних людей після вбивства Кірова посилив озлоблення населення Донбасу, але й стривожив партійних функціонерів[1064].

Три «добрі» роки не врятували керівників індустрії від полювання на ворогів. Доволі багато колишніх опозиціонерів, дворян, царських і білих офіцерів та іншого люду підозрілого походження працювало на Донбасі на різного рівня керівних посадах у промисловості[1065]. Вони, як і решта колишніх опозиціонерів, були в особливо загрозливому становищі. Під час голодомору партквиток ще якось рятував їх від репресивної руки Москви, а після вбивства Кірова партквиток утратив будь-яку цінність як індульгенція чи привілей.

Навіть до вбивства Кірова становище керівництва було доволі хистке. Нещасні випадки на виробництві породжували чимало підозр щодо керівників та інженерів. 1933 р., за офіційною статистикою, 239 керівників та інженерів на шахтах Донбасу були засуджені до різних термінів ув’язнення та примусових робіт за порушення правил безпеки на виробництві. Їхня кількість зросла до 451 чол. 1934 р., зменшилася до 373 1935 р., а потім знову зросла до 459 чол. 1936 р.[1066]. Деякі аварії були визнані диверсіями і шкідництвом, звинуваченим закидали тероризм[1067]. Проте деякі керівники спритно перекидали відповідальність на середній і нижчий керівний персонал. Більше половини звинувачених належали саме до цієї групи[1068]. Не може не виникнути підозра, що багато людей були засуджені безпідставно, тоді як деякі справжні винуватці гуляли на волі[1069]. Хто ж тоді був справжнім ворогом?

Славнозвісний стахановський рух, розпочатий 1935 р., ускладнив це питання. Після голодомору дві основні галузі донецької індустрії — вугледобувна і сталеплавильна — постійно нарощували виробництво промислової продукції. А проте вугледобувна галузь час від часу зазнавала раптових спадів, пов’язаних із сезонними та іншими причинами, і це гальмувало розвиток інших галузей і дратувало Москву. Невдоволений роботою в «добрі» роки комісар важкої індустрії Орджонікідзе скористався відомим подвигом донецького шахтаря Олексія Стаханова для рішучого прориву. Рух за перевиконання норм швидко поширився на всю промисловість. Один з аспектів цього наступу на давні норми керівництва і праці полягав в оновленні інженерно-керівних кадрів[1070]. Такий проломний метод був застосований, наприклад, для прискореної індустріалізації наприкінці 1920-х років. Однак стахановський рух скоро перейшов у «політичні погроми» керівних кадрів[1071]. Орджонікідзе та інші керівники індустрії звичайно не шкодували брутальної лексики для тих, хто явно чи неявно чинив опір новому. Звісно, вони не мали наміру жорстоко нападати на своїх працівників, але в тогочасній політичній атмосфері такий розвиток подій був майже неминучим. Через місяць після того, як 31 серпня 1935 р. Стаханов неймовірно перевиконав норму, преса почала повідомляти про усування деяких керівників як саботажників[1072]. 26 вересня Донецький обласний суд провів на шахті № 29 у Макіївці спеціальне слухання справи колишнього директора шахти Вишнякова та його заступника Федяєва. П’ятсот робітників з дружинами були присутні на слуханні. Звинуваченим закидали неодноразові зумисні зриви роботи передовиків-стахановців. Суд засудив звинувачуваних до семи років ув’язнення і заслання за «контрреволюційний саботаж стахановського методу роботи». Якщо вірити пресі, присутні зустріли вирок гучним схваленням[1073].

Якщо цей епізод у Макіївці правдивий, то невдоволення робітників діями свого керівництва наростало. Справді, керівники й інженери боялися, що, навіть коли стахановський рух спроможеться бодай на позірні рекорди і сприятиме тимчасовому збільшенню продуктивності та обсягу виробництва, зосередження уваги на перевищенні норм може неґативно вплинути на всю роботу шахт і заводів. Крім того, заради ефективності неминуче доведеться нехтувати правила техніки безпеки. Такі заяви видавалися керманичам індустрії класичним виявом «інерції» керівних кадрів на місцях і, що гірше, — маневруванням із метою приховати реальну продуктивність заводів і шахт, щоб тримати виробничі завдання на заниженому рівні. Нетерплячі політичні вожді оголошували такі заяви спробами контрреволюційного саботажу. Проте не всі робітники підтримували рух за підвищення продуктивності праці. Крім честолюбних, які хотіли скористатися цим, та тих, хто справді вірив у можливість різкого підвищення продуктивності праці, значна частина робітників розуміла, що стахановський рух не вельми сприятиме поліпшенню їхнього життя. Вони боялися, що стахановський рух спричинить підвищення виробничих норм і зниження заробітків. Були й інші причини, що не спонукали поспішати з участю в новому