Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

30

Незабаром Ліам пішов, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Здавалося, все між нами залишилося як і раніше. Ось тільки погляд його був трохи настороженішим, ніж зазвичай, і обійми трохи міцніші, жорсткіші - немов він сумнівався, відпускати мене чи ні. Мені так хотілося запевнити його, що мені немає різниці - вождь він, чи простий мисливець за пригодами. Але я й сама не була в цьому впевнена.

Ні, звісно ж, я не кинула б його, якби він виявився простою людиною або звичайним грізним воїном. Але тепер я відповідаю не тільки за своє життя, а й за життя сина. І те, що Ліам виявився вождем цілого племені, явно додавало плюшок у його карму - адже це відкриває для нашого сина нові горизонти.

Я прийняла душ, переодяглася в зручний домашній одяг - пухнастий халат, який я так полюбила, провідала Аліма... В особі садівника він знайшов чудового друга і турботливого няня - малюк сидів на строкатому килимку, а літній садівник підкидав до коробочки, яка стояла біля пухких ніжок сина, різноманітних жучків і комах, які викликали справжнє захоплення. Хані теж виявилася неподалік - вона блукала між клумбами, збирала квіти і плела вінок, не забуваючи при цьому наглядати за Алімом і його новим другом.

Переконавшись, що мій скарб у надійних руках, я повернулася у свої скромні апартаменти. З'їла рум'яний пиріжок, дбайливо залишений кимось із кухаркинь. Мої думки раз у раз поверталися до мого вождя.

Напевно, в цей момент у мені прокинулися інстинкти, вирощені в той час, коли я була супутницею ватажка землян - невизнаною дружиною Деніела Огго. Саме вони нашіптували мені, що хоч би яким упевненим у своїх силах не був Ліам, в одному він мав рацію - Турніру йому не уникнути. Варто було брати участь у ньому хоча б для того, щоб заявити про себе як про воїна, гідного очолити нову, нещодавно створену державу... Я прикусила нігтик - чи не занадто я захопилася у своїх честолюбних планах? Самандар, звісно, гарне місто і, напевно, вразить уяву багатьох ісідіанців, але назвати його новою державою... Хоча, думки і мрії бувають матеріальними, і хто знає, можливо, за кілька років ці краї і набудуть такого статусу. Тим більше, що Ліам виявився талановитим повелителем. Набагато талановитішим за Деніела, який, навіть маючи на перших порах підтримку землян, не досяг такого успіху.

Щось кольнуло мене всередині, коли я згадала про Деніела. Ліам і Деніел... Два ватажки. Два воїни. Мої чоловіки, коханці. Один так і не освідчився мені, піддавши мій статус в очах ісідіанців сумніву. Інший - не тільки освідчився в коханні, запропонував стати його дружиною, а навіть пригрозив тим, що ніколи мене не відпустить... Він що, думав, я ображуся на таку його заяву? Та ні... Він зробив мене щасливою - кому не потішить така увага ТАКОГО чоловіка?

Ну, а якщо відкинути честолюбні й меркантильні інтереси, то кого я виберу?

Я сіла в крісло, яке так і залишилося стояти в саду, закинула голову, підставивши обличчя призахідному світилу, і заплющила очі. Що перше спадає мені на думку, коли я думаю про, скажімо, Деніела?

Я струснула руками, розслабилася, відключаючи розум і даючи волю почуттям, відчуттям...

Я думаю про те, що я... Що мені... Що мені знову буде ніяково, якщо він зараз увійде. Що я знову буду ретельно добирати слова, контролювати вираз свого обличчя, щоб... відповідати його вимогам. Я буду ревниво стежити за його задумливим, прохолодним поглядом, коли він дивитиметься на мого сина, і ламатиму собі голову - що саме він у цей момент думає?  Я широко розплющила очі й шумно видихнула - чому я навіть на мить не уявила собі, як він обіймає мене, цілує... Чи хочу я цього?

Ні. І не тому, що вважаю себе трохи холодною...

Ні, я більше не вважаю себе холодною, байдужою, навіть - трішки фригідною. Я більше не думаю про те, що моє призначення - врятувати цивілізацію землян.

Я лише думаю про те, як щаслива чути ЙОГО кроки, відчувати ЙОГО запах, кожною клітинкою свого тіла відчувати ЙОГО пристрасть і всіма фібрами своєї душі насолоджуватися ЙОГО коханням.  Ліам всього за кілька днів змусив мене горіти і плавитися від одних лише думок про близькість із ним. А про те, що його дотики роблять з мене ненаситну тигрицю - і зовсім говорити не доводиться. 

Він повернув мене до життя. Змусив повірити в те, що я можу бути слабкою і ніжною, і від цього не менш коханою.

Я посміхнулася думці про те, що це приємно - бути слабкою.

І достатньо сильною для того, щоб нарешті зробити свій вибір.

Я обираю Ліама.

Навіть якщо він програє у Турнірі - я обираю його.

Навіть якщо він перетвориться на звіра, людину без домівки - я обираю його.

І я раптом відчула непереборне бажання сказати йому про це. Негайно. Зараз. Цієї хвилини.

Я схопилася, і, як була - в халаті, кинулася шукати вихід із садиби. Чомусь у цей момент я була впевнена в тому, що варто мені опинитися на вулицях Самандара, я відразу знайду його - моя інтуїція приведе мене до нього.

І ось вже чого я ніяк не могла очікувати, так це того, що мені не дозволять навіть ніс за межі садиби зробити.

Щойно я відчинила ажурну хвіртку, як переді мною з нізвідки з'явився чоловік у чорному. От не було його тут, і раптом - ось він є, стоїть переді мною і виблискує на мене холодними очима. Він не сказав ані слова, але я зрозуміла - доведеться повертатися.

Повернулася, вийшла в сад і йшла, петляючи доріжками доти, доки не натрапила на високий кам'яний паркан. Не знаю, як мені вдалося видертися на нього, але я це зробила. Озирнулася на всі боки - нікого. І після цього стрибнула. Але на землю так і не приземлилася, натомість опинилася в лапах уже іншого самандарця. Я просто впевнена, що це був самандарець! Не тому, що він був одягнений у все чорне, як і той, інший. І не тому, що обличчя його було радше прикрашене, ніж спотворене шрамами, а тому, з якою легкістю він перетворив кам'яну огорожу на прозору імлу і повернув мене на територію садиби. А наступної миті просто зник за кам'яною стіною, що знову виросла перед моїм носом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍