Читати книгу - "Той, хто вбиває"

боку таке казати, бо не мав цілковитої впевненості. Я думав, що помилився. Сподівався, що помилився.

Сюнне підвелася на нестійких ногах, розпашіла на обличчі.

— Ти на пів року покинув мене з тим гівнюком і навіть словом не обмовився! Та ти цап дурний, а не друг!

Вона кулею вилетіла з вітальні, не давши мені шансу на виправдання.

За чверть години я тихенько піднявся на другий поверх. Зупинився перед її зачиненою кімнатою, прислухався і начеб почув зсередини якісь приглушені звуки. Скрипнули завіси, коли я відчинив двері на шпарку. Жовте світло з коридору впало навскоси в кімнату, але ліжка не сягнуло.

— Сюнне? — покликав я тихенько.

Вона не відповіла. Я підійшов, сів на край ліжка, поклав руку їй на плече. Сюнне лежала спиною до мене, смикнула плечем, ніби хотіла її скинути, але я руки не зняв. Її шкіра пашіла теплом під моєю долонею.

— Та що зі мною таке? — стиха запитала вона, не обертаючись.

— Нічого... А що з тобою не так?

— Якою ж нездалою треба бути в ліжку, щоб твій коханий зраджував тебе з іншими жінками, ще й кілька місяців не минуло, як ми прожили разом, га? Не вважав мене сексуальною, як думаєш?

— Ти чудова! З тобою це ніяк не пов’язано. Це з Дідріком усе погано, не з тобою!

Сюнне обернулася, сіла на ліжку, глянула на мене очима, які в темряві здавалися величезними.

— Чому ж тоді усі мої кохання відразу летять кудись до пекла, якщо не в мені вина? Можеш пояснити? Можеш, Мікаелю?

— Я... — почав було я, але Сюнне заплакала.

Я замовк, лише обгорнув її руками. Вона потягнула мене за собою в ліжко, тицьнулася носом у шию і важко, гірко хлипала.

Я поволі гладив її по спині. Так ми пролежали довго. Потім вона обережно заворушилася, проміжки між схлипами стали довшими, але й далі тремтіла, мовби від холоду.

Помалу вона й зовсім затихла.

Заснула?

Хтозна.

Сюнне ворухнулася, поклала одну ногу поверх моєї. Я раптом відчув на своєму стегні гаряче пульсування її лона. Я спробував звільнитися з обіймів, але вона тільки стиснула ноги. Жага спалахнула, мов пожухла трава після тривалої посухи. Не думаючи, що роблю, я припав до неї. Їй на мить перехопило подих, а потім вона задихала швидше й швидше.

Я їй не батько, якось сказав я Дідрікові.

Ні, але ближчої за тебе людини в неї немає, відповів він.

Я обережно вивільнився з її рук, устав з ліжка й, не озираючись, вийшов з кімнати.

Розділ 56

Наступними днями ми втягнулися в своєрідну рутину буття. Жити з Сюнне зовсім не те, що жити з коханою жінкою, це, скоріш, як жити з дитиною-підлітком, яка переважно сидить у своїй кімнаті, час до часу сходить униз попоїсти або посидіти, згорнувшись калачиком, перед телевізором. Сюнне повеселіла, за винятком моментів, коли на неї накочувалися думки про Дідріка, а таке найчастіше бувало після його есемесок, де він жалівся, як сумує за нею.

Тоді слова лилися з неї потоками: довгі тиради про те, як же вона могла так помилитися в людині, які підозрілі ознаки в його поведінці недогледіла і який він, насправді, мерзотник. Я кивав, вставляв «так», де годилося, іноді щось запитував, лиш задля того, аби показати, що уважно слухаю.

З часом я зрозумів, що Сюнне майже не пам’ятає, що між нами відбулося. Жодне слово, погляд чи поведінка не свідчили про це. Я ж доклав усіх зусиль, аби викреслити той епізод з пам’яті. Ретельно пильнував за своїми думками; як ревний сторож, намагався завертати їх в інше річище.

Я не забув Геллє, але тепер усе було інакше. У смутку за втраченим коханням завжди таїться надія чи мрія, що все зміниться на краще, що одного разу кохана повернеться. Цього разу вона втрачена навіки. Залишилися хіба спогади.

Проблема в тому, що я не вмів триматися лише за приємні спомини. Щоразу, думаючи про Геллє, намагався уявити її обличчя, усміх, спільні щасливі миті, але вони не тішили, а навпаки, завдавали болю. Підступно закрадалися в голову інші картини. Опухле обличчя, оголене тіло — непотрібна, викинена іграшка. Я вчував запах смерті й тліну. На зміну спогадам приходили фантазії про злягання Геллє та Юсефа. Кохання, насильство, убивство — думки ненастанно кружляли колом. Було нестерпно боляче й виснажливо.

А за п’ять днів після переселення Сюнне у поштовій скриньці опинився ще один білий непідписаний лист. Цього разу я, навіть не розпечатавши його, відразу подався в поліцію до Ґюннара Маркюссена.

Менш, як за пів години, стало відомо про відсутність на конверті відбитків пальців. Усередині лежав звичайний аркушик. Під розмитою, зернистою копією фото Геллиного будинку підпис такими ж чорними друкованими літерами: «Я попереджав».

Маркюссен мав розгублений вигляд.

— Що ця особа намагається сказати? Що він убив Геллє Мьорк? Я не знаю, як тлумачити послання.

— Мабуть, так, — відповів я. — Убивство Геллє було покаранням за те, що я захищав Юсефа Мардала.

— Не бачу смислу, — заперечив Маркюссен. — Якщо він запекло ненавидить Мардала, навіщо йому вбивати ту, хто найбільше доклався, щоб його засудили? Чесно кажучи, не знаю, наскільки серйозно треба до цього ставитися. Якби він прислав фото трупа, — одна річ, а цю картинку можна було зробити будь-коли вже після убивства.

Я вибалушив на нього очі.

— Що ти несеш? Містом тиняється подвійний убивця, злочинець, який забрав життя двох жінок, мені й моїм співробітницям погрожують, а ти не знаєш, чи варто ставитися до цього серйозно?

Ґюннар Маркюссен ураз якось осунувся і помарнів, ніби розмовляти зі мною було понад його сили.

— Не накручуй себе, Бренне! Розумію, твої нерви на межі. Я не певний, чи саме вбивця надсилає листи з погрозами. Убивство й листи не конче пов’язані.

— А я думаю, що пов’язані, — наполягав я. — Надто багато збігів. Усе має дотичність. Барбара й Геллє не випадкові жертви сексуального маніяка, невже неясно?

— Гаразд, де, на твою думку ці справи дотикаються, Бренне?

— Я... я думаю, усе якось стосується Юсефа Мардала. Він є спільним знаменником, не знаю лишень, чого. Обидві жінки були близькі з ним. Це — спільне...

Маркюссен похитав головою.

— Спільними можуть бути ще мільйони речей. Тобі відомо, скільки часу жінки були знайомі між собою?

— Не достеменно, але дружили багато років.

—