Читати книгу - "Лист до короля"

правда, хочеш вір, хочеш ні.

— Розкажіть нам більше про королівство Унавена, -попросив Паккі.

Ардок подумав трохи й похитав головою.

— Ні, — повільно мовив він, — ти маєш сам подивитися й сам відкрити його для себе. Погляньте, сонце піднімається і ми виходимо з тіні гори. Їдьмо швидше.

Вони пришпорили коней, окрім Паккі, який усе ще доволі невпевнено почувався в сідлі, проте його кінь, наслідуючи приклад інших, пустився бігти, поки його вершник відчайдушно чіплявся за гриву. Однак Паккі спромігся втриматися в сідлі, і згодом, з гордістю озираючись на всі боки, виголосив:

— Колись і я стану добрим вершником.

З «оглядової вежі» Паккі Данґрія видавалася чарівним, казковим містом, та зблизька вона мала геть не такий вигляд. Її нахилені зубчасті стіни із зібраними з величезних кам’яних брил бастіонами, що виступали наперед, були потужні та вражаючі.

Тут і там над стінами височіли вежі, одні широкі й важкі, інші тонкі й шпилясті, з мідними флюгерами на дахах.

— Ось воно, Місто-на-Сході, — промовив Ардок.

Паккі був глибоко розчарований побаченим.

— То це і є Данґрія? Я уявляв собі її не такою.

— Не подобається? — спитав Тіурі.

— Ні. Усі ці високі, грубезні мури. Я почувався б наче в пастці, якби мені довелося тут жити. А тобі вона видається красивою?

— Ну, красивою я її не назвав би, але на вигляд -справжнє місто.

— А Дагонатбург так само оточений мурами?

— Я ж тобі розповідав. Він інший, більший, але дуже схожий на цей.

— Тобі відомий Дагонатбург? — спитав Ардок Тіурі.

— Так, бував одного разу, — відповів юнак.

— А чи Унавенстадт схожий на це місто? — звернувся Паккі до Ардока.

— Місто короля Унавена не схоже на жодне інше.

— А скільки в цій країні міст?

— Окрім Унавенстадта, ще три: Місто-на-Сході називається Данґрія, Місто-на-Заході — Морська Гавань та Місто-на-Півдні — між Великими річками. Це останнє

— резиденція кронпринца.

Вони під’їхали до високої східної брами. Двоє голубів пронеслися над їхніми головами, пролетіли над стінами й посідали на одній із веж.

— Вони не почуваються, як у пастці, — зауважив Паккі.

— У Дангрії багато голубів, — провадив далі Ардок, -сюди прилітають і поштові голуби здалеку. Бурмистер отримує звістки саме таким чином.

Він спохмурнів і, здавалося, хотів щось додати, але промовчав.

— Ви часто буваєте в Данґрії? — поцікавився Тіурі.

— Раз на місяць, інколи й частіше.

Тим часом вони вже дісталися міської брами. Ворота були відчинені, але тут їм шлях перегородив шлагбаум, біля якого стояло кілька озброєних стражників. Однак, побачивши Ардока з хлопцями, вони жердину одразу підняли, і головний стражник дружньо привітався:

— Добридень, Ардоку. Хто це з тобою?

— Мого слугу, Дирика, ти знаєш, а ці юнаки з-за гір.

— Юнаки з-за гір? — перепитав головний стражник.

— Як вас звати?

— Паккі, син Паккі, та Мартин, син Мартина.

— А до нас чого приїхали?

— Вони хочуть побачити нашу країну, — пояснив Ардок.

— Чудово! — вигукнув головний стражник. — Чужинці зі сходу нечасто навідуються до нас. Вам треба відрекомендуватися бурмистрові, він напевно зрадіє й покаже вам тут усе.

— Мабуть, бурмистер має багато інших справ, важливіших, аніж показувати місто мандрівникам, — припустив Ардок.

— О, він для кожного знайде час. Ви надовго тут затримаєтеся?

— Ще не знаємо, — відповів Тіурі.

— Затримуйтеся надовше, — порадив головний стражник. — У нас можна добре провести час. — Він повернувся до Ардока: — Ти де заночуєш?

— Як завжди, у «Білому лебеді».

— А ці юнаки теж?

— Спитай у них сам, чоловіче добрий.

— Ще не вирішили, — сказав Тіурі. — Ми нічого тут не знаємо.

— Рушайте з паном Ардоком — він знає, де можна добре випити й попоїсти. Більше вас не затримуватиму. Бувайте.

Мандрівники через ворота в’їхали в місто. Паккі з широко розплющеними очима розглядав ряди будинків, широкі та вузькі вулиці, стіни та вежі. Він забув навіть про свій острах і відпустив гриву коня.

— Так, — промовив він, — у місті також є щось особливе.

Вони дісталися ринкової площі і зупинилися осторонь.

— Божечку! — вигукнув Паккі. — Це неймовірно!

На площі було повно барвистих яток та крамниць, продавців та покупців. Усі ці строкатість та гамір переливалися в сонячному світлі. Білі голуби ширяли в небі, сідали й знову злітали.

— Оце так краса! — чудувався Паккі.

Проте довго милуватися красою йому не довелося, бо треба ж було розвантажити підводи Ардока й роз-прягти коней. Віз перетворився на ятку з гарно розкладеним товаром. Коней відвели до критої стайні неподалік. Хлопці допомагали, як могли, доки Ардок не зупинив їх.

— Ну годі вже. Ви потрапили, куди хотіли, тепер можете вільно йти і зупинитися, де забажаєте.

Хлопці щиро подякували.

— Не треба подяк, мені було це нескладно. А тепер прощавайте, маю багато справ. Під вечір знайдете мене в «Білому лебеді». Я й для вас можу домовитися про ночівлю.

— Дякуємо, — відповів Тіурі, — ми ще не знаємо, що будемо робити.

— Усе буде оплачено.

— Зачекайте домовлятися, — відказав Тіурі, — можливо, ми й не прийдемо.

Хлопці вкотре подякували Ардокові, попрощалися, перетнули ринкову площу і присіли біля фонтану попоїсти.

— Що робитимемо? — спитав Паккі.

— Перепочинемо й підемо далі.

— Тобто на ночівлю тут не зупинимося, так?

— Ні, маємо ще півдня; що швидше будемо рухатися, то краще.

— Правда. — кивнув Паккі, але запропонував: -Може, ми трішки ще погуляємо й побачимо щось іще?..

— Гаразд, — погодився, підводячись, Тіурі.

— Я не маю бажання сидіти, — прошепотів йому Пак-кі, — я відчуваю, що весь ранок просидів. Та ще й як! На коні! Схоже, що Ардок непоганий-таки чоловік. Як вважаєш?

— До того ж мудрий.

— Так. Він одразу помітив, що ти добре сидиш у сідлі. Я теж зможу так навчитися?

— Звісно, коли будеш частіше їздити.

Вони обійшли площу, розглядаючи товари.

— Обережно, — проказав несподівано хтось позаду.

Хлопці озирнулися й побачили одягненого в лахміття старого.

— Бачу, ви не тутешні, — продовжив він. — Остерігайтеся! У місті повно крадіїв. Притримуйте гаманці. Данґрія вже не та нині.

Він зло сплюнув і зник у натовпі.

— Як це розуміти? — здивувався Паккі.

Обіч площі стояла величезна будівля зі світло-коричневого