Читати книгу - "Небратнi"

в Радянському Союзі суцільна неросійська територія, безпосередньо приєднана до РРФСР без прав автономної республіки чи автономної області. Українці, що проживали на цій території, не мали жодних національних прав: їх було позбавлено українських шкіл, преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно обмежено.

7

Припускаю, що мій погляд на українсько-російські відносини може видатися упередженим. Мало ознайомлений з історією Російської імперії та СРСР читач може сприйняти мою розповідь за необґрунтовані закиди українського націоналіста, який намагається всіляко очорнити справедливу та миролюбну Росію. Гаразд, заперечувати не буду, я — український націоналіст, свого ставлення до російської влади не приховую та ніколи не приховував. Але давайте пригадаємо, як у ХХ столітті чинила Росія з іншими народами, що відмовлялися з нею «дружити».

Почнемо, наприклад, із Фінляндії.

Взаємини фінів і росіян були складними в усі часи. Фінляндія разом з Аландськими островами відійшла до Російської імперії на початку XIX століття, після перемоги Росії у російсько-шведській війні. Росіяни не знали, що з тими землями робити. Імперія не змогла «проковтнути» крихітну північну країну. Річ у тім, що вже тоді, 1809-го, Фінляндія мала конституцію та представницький законодавчий орган — парламент. 1809-го російська конституція знаходилася на такій самій стадії розвитку, як нанотехнології в сучасній Російській Федерації, тож росіянам було дуже непросто пояснити пересічним фінам, із якого дива їм потрібно відступити у власному розвитку на півстоліття назад і бити чолом об підлогу перед закутаним у хутра й обвішаним орденами монархом-уседержителем.

Після Першої світової війни Фінляндія проголосила незалежність, через що проблем у відносинах із Росією аж ніяк не поменшало.

У книзі «Її ім’я було Татьяна» колишній радянський розвідник Віктор Суворов описує, як у червні 1939-го — за півроку до військового вторгнення до Фінляндії — обласні та районні військкомати у всіх закутках Радянського Союзу отримали наказ відшукати та призвати до лав Червоної армії всіх військовозобов’язаних фінської національності. За наказом народного комісара оборони СРСР (міністра оборони) маршала Радянського Союзу Ворошилова розпочали формування так званого фінського корпусу, тобто ядра армії ФДР — Фінської Демократичної Республіки. То нічого, що республіки такої ще не було й самі фіни про неї гадки не мали. Товариш Сталін передбачливо поклопотався, виявив братську турботу про дружній фінський народ і підготував для неіснуючої республіки маріонетковий уряд, потужні збройні сили й, основне, — сформовані за радянським принципом каральні органи. Головою уряду та міністром закордонних справ ФДР було призначено члена Центрального Комітету ВКП(б), секретаря виконкому Комінтерну[5] товариша Отто Вільгельмовича Куусинена; на посаду міністра внутрішніх справ — Туурі Лехена, вірного ленінця, колишнього начальника Центральної військово-політичної школи Комуністичного інтернаціоналу, котрий у 1920-х роках займався підготовкою диверсійних груп для силового захоплення влади у європейських країнах і особисто брав участь у громадянській війні в Іспанії; міністром оборони ФДР і одночасно командиром 1-го корпусу Народної армії Фінляндії — комдива[6] Червоної армії Акселя Мойсейовича Анттилу. Цікаво, що бійців новоспеченої армії ФДР одягнули в польські шинелі, захоплені Червоною армією після вторгнення в Польщу 17 вересня 1939 року, попередньо відпоровши польські знаки розрізнення та замінивши їх на щойно вигадані знаки Народної армії Фінляндії.

Отже, задовго до того, як переговори між СРСР і Фінляндією зайшли в глухий кут, уряд та армія Фінської Демократичної Республіки були готові до «звільнення» Фінляндії. Справа залишалася за малим — приводом для вторгнення.

Офіційні радянські та сучасні російські історики стверджують, що передумовою війни між Радянською Росією та Фінляндією необхідно вважати винятково бажання Йосипа Сталіна відсунути фінський кордон якомога далі від Ленінграда (нині — Санкт-Петербург) і ніщо інше. Мовляв, товариш Сталін не вірив у фінський нейтралітет і побоювався, що в разі війни з Німеччиною (з котрою, зауважте, на той час підписано договір про дружбу та ненапад) остання використає Фінляндію як плацдарм для атаки на СРСР; про повне захоплення та радянізацію Фінляндії нібито не йшлося. У чому ж логіка створення фінської «народної» армії та аналогічного «народного» уряду у вигнанні? Та говоримо зараз не про це. Росії потрібен був привід для початку «визволення» чи то пак «відсування» кордону на захід. «Миролюбна» Росія ніколи першою не нападає. І — о диво! — щойно за наказом маршала Радянського Союзу Ворошилова закінчили формування 1-го фінського корпусу, щойно Сталін у Москві дав зрозуміти фінській делегації, що з такими настроями більше домовлятися немає про що, як Фінляндія першою напала на Росію!

Безпосереднім приводом для початку активних бойових дій став Майнільський інцидент. 26 листопада 1939 року о 15 годині 45 хвилин по радянському прикордонному посту, розташованому на Карельському перешийку неподалік села Майніла, сім разів вистрелили із великокаліберної гармати, в результаті чого загинули троє рядових і один молодший командир Червоної армії, кілька осіб дістали поранення. Радянська сторона надіслала уряду Фінляндії офіційну ноту в миролюбному та стриманому стилі із пропозицією для уникнення нових провокацій відвести фінські війська на 25 км углиб від кордону. Фіни швидко провели незалежне розслідування та встановили, що обстріл прикордонного поста було проведено з радянської території (нічого не нагадує?.. якщо ні, то запам’ятайте цей епізод і, будь ласка, пригадайте його, коли розпочнете читання 6-го розділу, де йтиметься про початок українсько-російської війни 2014 року). Росіяни, організувавши провокацію, прорахувалися, оскільки ще 26 жовтня — рівно за місяць до обстрілу — фінський генерал Неннонен наказав відтягнути всю артилерію за лінію укріплень, яка незабаром одержить назву «лінії Маннергейма», звідки жодна гармата не могла дострелити до радянсько-фінського кордону. Уряд Фінляндії надіслав уряду Радянської Росії офіційну відповідь із результатами розслідування, в якій зазначив, що фінські прикордонники були свідками обстрілу, що напрям обстрілу, очевидно, — з території СРСР, що на фінському кордоні перебувають лише війська, без жодної гармати, а також підкреслив готовність фінської сторони провести спільне розслідування та розпочати переговори про спільне відведення військ від кордону. Нота у відповідь мала типово радянський, жовчно-нахрапистий тон: «…заперечення з боку уряду Фінляндії факту обурливого артилерійського обстрілу фінськими військами радянських військ, який призвів до людських жертв, не може бути пояснено нічим іншим, окрім бажання ввести в оману суспільну думку та познущатися із жертв обстрілу». Увечері 29 листопада фінського посла в Москві Аарно Юр’є-Коскінена викликали до Народного комісаріату іноземних справ і вручили нову ноту. У ній ішлося про те, що, зважаючи на обставини, які склались і провина за які повністю лежить на уряді Фінляндії, СРСР відкликає всіх своїх представників із Фінляндії та розриває договір про взаємний ненапад. Того ж дня радянські війська атакували фінських прикордонників у Петсамо. Через день