Читати книгу - "12 польських есеїв"

блазня, що нібито уособлював спадок Енциклопедистів. Думка про вподібнення до пана Омуа чи про інтелектуальний зв’язок з цим добродієм була настільки гидкою, що могла замінити цілу антипросвітницьку кампанію монархістів та ультрамонтанів – і напевно була ефективнішою.

Спустошена земля розуму, Земля Ульро, – нині часто з’являється цей образ. Наче рух маятника знову пішов в інший бік – може, задля повернення рівноваги щодо надмірних переваг одного зі складників цивілізаційного ритму. Але тоді потрібно бути впевненим у діагнозі: що сьогодні справді переважає? Невже розум, місце свободи і морального закону, зв’язку з нескінченністю, як його окреслювало Просвітництво? І як потрібно й чи варто взагалі відновлювати рівновагу – щоб вона не виявилася хиткою конструкцією, яка розсиплеться через легкий подмух неспокою? Існує певне розуміння сучасності, де Просвітництво фігурує як негативний герой, що зумисне або (пом’якшувальна обставина?) незумисне готує замах на життєві вартості: віру, традицію, авторитет, уяву і почуття, гармонійне закорінення в бутті. Його звинувачують і в тому, що воно принесло свободу, і в тому, що принесло поневолення. Все ускладнюється, якщо взяти до уваги, що це не лише Schwarzcharakter так інтерпретованої історії, а й продовження певних сюжетів, започаткованих Відродженням і Реформацією. Навіть єпископ Боссе, вправний у екзегезі історії, не пішов аж так далеко у своєму песимізмі:

Реформація, безумовно жахливе зло, повинна в кінцевому підсумку принести позитивні наслідки, увиразнивши тріумф справжньої віри.

Мова йде про вибір: приймаємо чи відкидаємо історичну пригоду людини. Якщо приймаємо, то не лише як зіслане на нас випробування, коли встояти при давньому й непорушному означає відбити атаки зла. Для християн, закорінених у давньому й непорушному, це важливий момент самосвідомості: про що, власне, їм говорить історія? Можна знайти два протилежні приклади відповіді. Для архієпископа Парижа кардинала Ластіґера (визначної і величної постаті) XVIII сторіччя – це відчутна присутність диявола. Цю думку він висловив під час полеміки про Французьку революцію, не обмежившись оцінкою самого лише революційного терору. В його промові йшлося про те, що зло лежало в основі всього просвітницького задуму, в прихованих під гримом гуманістичної фразеології егоїзмі й гордині, в емансипованості людини, яка захотіла сама собі надавати права. Іншою була відповідь теолога культури Пауля Тілліха. Для нього Просвітництво – це крок уперед до поглиблення й очищення віри, подолання обмежень, які сковують її суть і сферу поширення. Період такого великого інтелектуального пробудження, такого почуття творчих сил не може бути, на його думку, негативним для людини віри. Критичний розум, свідомість автономії, відповідальність дорослого, не провадженого вже як дитина за руку, – це належний ґрунт для віруючої людини, на якому вона завжди почувалася як удома, а в період Просвітництва змогла ствердити це і в церковній, і в громадській сферах. Протестантська теологія, на думку Тілліха, була при самому народженні сучасного духу, а дух сучасності, попри розчарування, що він нам приготував, усе ще багатий на обіцянки.

Можна сказати, що тут зіткнулися дві духовні формації і два темпераменти. З одного боку, спостерігаємо щось на зразок маніхейської спокуси (світська історія у своїй основі походить із субстанції зла, з гордині – з цієї ж субстанції, для єретиків, складається і людське тіло). А з іншого боку, бачимо спокусу легкого оптимізму: все, що існує, повинне бути добрим і добром закінчуватись. Однак для християн залишається проблема Історії як історії Втілення. Легше прийняти загальну формулу, ніж потрапити в самі жорна часу – як це має реалізовуватися тут і тепер у нашому ставленні до історії, з якою годі нам розпрощатися, бо це наша історія, в добрі і в біді.

Це правда, що протестантизм перший визнав епоху, в якій німецька думка витворила найцікавіші і найглибші твори. З погляду релігії, Просвітництво може здаватися цариною протестантизму, успіхом «протестантської засади» і динаміки, закладеної у протестантизмі. Хоч це й не порятувало пореформаційні Церкви від тяжких випробувань, зокрема від лиха спорожніння храмів (спільного для всього християнства), проте значно краще приготувало їх до дебатів із сучасністю. Уявляю ситуацію, коли і католицизм відкриє для себе нечуване релігійне багатство тієї епохи, сховане також у світській думці і навіть в антиклерикальній; ситуацію, коли він зацікавиться здогадами, що мають спільне джерело. Не йдеться тут про наївний сон про примирення, зменшення напруги між святим і світським, а – про розуміння історичного моменту, який є невід’ємною частиною нашого генеалогічного дерева. Йдеться про щось більше, ніж про один із численних складників багатства минулого, – про генезу теперішності. Недаремно ми повернули свято 3 Травня [йдеться про день ухвалення демократичної польської конституції 1791 року. – Прим. ред.] – справжнє просвітницьке свято, породжене добою Просвітництва – безкровну революцію. Щоправда, вона не мала жодних історичних наслідків, але стала знаком для цілих поколінь, пунктом, до якого звернулася колективна уява, що після двохсот років повертається до все ще живого символу.

1.

Якби з густої проблематики епохи виловити справу, навколо якої організовується її енергія, її вразливість, на першому плані з’являється проблема свободи, здобування свободи. Всі ідеї тяжіють до цього відкриття і цієї боротьби, хоча в теоретичних систематизаціях вона ховається за іншими гаслами (розум, природа, закон) – але й так, явно чи приховано, зрушує з місця цілу систему. Щоб по-справжньому оцінити вагу ситуації, потрібно уважніше придивитися до історичного контексту в Європі в другій половині XVIII сторіччя.

З моменту засудження Ґалілея, засудження геліоцентричної системи і концепції нескінченого космосу як помилки і єресі, вчених католицьких держав, що потрапляли під чуйний нагляд святої інквізиції, охоплює страх. Дослідження заморожуються. Декарт знищує свої праці. Вчені перебираються до країн, де незалежна думка не настільки й не так контролюється. Тріумф, який Англія приготувала для Ньютона, повертається до латинської Європи, стаючи для освіченої еліти справою утвердження найосновніших прав розуму. Для епохи Просвітництва ньютонізм – це не лише інтелектуальна революція, нове бачення світу. Це те, що треба виборювати й поширювати, всупереч консерватизмові розуму та інституціям, які хочуть зупинити поступ знання. Завдяки популяризації, наукові відкриття мають у Франції настільки великий успіх, що процес неможливо зупинити, як це було в Італії століттям раніше. Влада не реагує, ніби не помічає очевидного поступу зла. Астрономічні дослідження, хоч офіційно все ще єретичні, атакуються хіба що в творах християнських апологетів. Витворюється вид інтелектуального двовладдя, де одна із сторін, у принципі могутніша, вважається дедалі менш авторитетною. Свобода досліджень сама займає належне їй місце, не питаючи про дозвіл.

Але у сферах, не охоплених небесною механікою, у сферах земних та людських, усе буде набагато складніше. Початки католицької філології і біблійної екзегези будуть знищені, дарма