Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

б хотілося почути думку очевидця про тутешні події,— сказав він стримано.

— А потім звірити з тим, що пише Йорк Гардінг?

— Так.— Очевидно, він відчув у моїх словах іронію, бо додав з властивою йому ввічливістю:— Я вважатиму за велику послугу, якщо ви знайдете час хоч стисло висвітлити мені основні моменти. Розумієте, Йорк був тут понад два роки тому.

Мені сподобалась його віра в Гардінга, хто б він не був. Це було так не схоже на звичку кореспондентів усе чорнити на їх недозрілий цинізм. Я запропонував:

— Випийте ще пляшку пива, а я спробую дати вам деяке уявлення про загальне становище.

Я почав говорити, а він слухав уважно, не зводячи з мене очей, як старанний учень. Я розповів йому про становище на Півночі, де французи в ті дні за всяку ціну намагались утриматися в дельті Червоної річки,— там лежать Ханой і єдиний північний порт, Хайфон, а також основні рисові плантації. Коли настає час збирання врожаю, починається щорічна битва за рис.

— Такі справи на Півночі,— сказав я.— Ці бідолахи французи зможуть там утриматись, тільки якщо на допомогу в’єтмінцям не прийдуть китайці. Війна точиться в джунглях, у горах, на болотах, на затоплених рисових полях, де доводиться брести по шию у воді, а ворог раптом зникає, закопавши в землю зброю і переодягнувшись у селянський одяг. Проте можна комфортабельно пліснявіти у Ханої. Там бомб не кидають. Бог його знає чому. Це й можна назвати справжньою війною.

— А тут, на Півдні?

— Французи контролюють основні магістралі до сьомої години вечора; після сьомої у них залишаються тільки сторожові вежі й міста, вірніше деякі міста. Це не означає, що ви можете почувати себе тут безпечно, бо інакше навколо ресторанів не було б цих залізних сіток.

Скільки разів я все це пояснював. Наче пластинка, яку заводять для всіх новачків: для члена парламенту, що приїхав сюди, для нового англійського посланника. Іноді вночі я прокидався із словами: «Візьміть, приміром, каодаїстів, або хоа-хао, або Бінь-Ксюена...» Все це наймані армії, які продають свої послуги за гроші або з почуття помсти. Іноземці визнають їх дуже мальовничими, але я не бачу нічого мальовничого в зраді й ворожнечі.

— А ще,— сказав я,— існує генерал Тхе. Він був начальником штабу каодаїстів, але потім утік в гори, щоб боротися з обома супротивниками — і з французами, і з комуністами.

— Йорк,— сказав Пайл,— писав, що Схід потребує третьої сили.

Очевидно, мені слід було ще тоді завважити той фанатичний блиск у його очах, що спалахнули у відповідь на мої слова, зрозуміти, як гіпнотизують його фрази, магія цифр: «п’ята колона», «третя сила», «день сьомий». Може б, мені пощастило уберегти нас усіх, навіть і самого Пайла, від багатьох прикростей, якби я зрозумів напрямок його молодого невтомного розуму. Але я обмежився сухим переліком фактів і пішов на свою щоденну прогулянку по вулиці Катіна. Хай сам розбирається в навколишній дійсності, яка іноді захоплює, наче пахощі: рисові поля, позолочені косим промінням надвечірнього сонця; легкі снасті рибалок, що снують над каналами, наче москіти; чашечки з чаєм на терасі у старого абата, де стоїть його ліжко, розкидані старі рекламні календарі, відра, ламаний посуд — мотлох усього життя, прибитий хвилею часу до його крісла; схожі на черепашки капелюхи дівчат, що ремонтують дорогу в тому місці, де вибухнула міна; золото, молода зелень і барвистий одяг на Півдні, а на Півночі — темно-бура земля, чорний одяг, кільце ворожих гір і гудіння літаків. Приїхавши сюди, я спершу лічив, скільки мені тут ще лишилося пробути, наче школяр, який лічить дні до канікул. Мені здавалось, ніби я прив’язаний до того, що збереглося від скверу в Блумсбері, до 73-го автобуса, який проїжджає повз арку Юстонського вокзалу, і до весни на Торрінгтон-плейс. Зараз у сквері розпукаються весняні квіти, а мені до всього того байдуже. Мені хочеться, щоб день переривався короткими, як постріл, звуками — чи то автомобільними вихлопами, чи то вибухами гранат; хочеться дивитися на фігурки в шовкових штанях, що так граціозно рухаються о цій паркій полудневій порі; мені потрібна Фуонг — моя домівка перемістилася на вісім тисяч миль.

Я повернув до резиденції верховного комісара, де на варті стояли солдати Іноземного легіону в білих кепі і малинових еполетах, перейшов вулицю біля собору і пішов назад уздовж похмурої стіни в’єтнамського сюрте, де, здавалося, тхнуло сечею і несправедливістю. Проте це теж була частина моєї домівки, подібна до темних коридорів на горішньому поверсі, яких ми так боялися в дитинстві. На набережній у книжкових кіосках продавали останні випуски порнографічних журналів «Табу» й «Ілюзія», а поруч, на тротуарі, матроси пили пиво — прекрасна мішень для саморобної бомби. Я подумав про Фуонг, яка, мабуть, зараз торгується з продавцем риби за три квартали звідси, перед тим як піти об одинадцятій в молочне кафе (в ті дні я завжди знав, де вона буває), і Пайл непомітно стерся в моїй пам’яті. Я навіть не розповів про нього Фуонг, коли ми сіли снідати в нашій кімнаті на вулиці Катіна,— вона була в своєму найкращому шовковому платті у квітах, тому що в цей день минуло рівно два роки відтоді, як ми зустрілися в ресторані «Гран монд» у Шолоні.

2

Жоден з нас не заговорив про нього другого ранку після його смерті. Фуонг встала раніш за мене і вже приготувала чай. До мертвих не ревнують, і того ранку мені здавалося, що нам буде легко повернутися до нашого колишнього життя.

— Ти залишишся сьогодні ночувати? — ніби між іншим спитав я Фуонг за сніданком.

— Мені треба буде сходити по речі.

— Там, напевне, поліція,— сказав я.— Краще й мені піти з тобою.

Ото й була вся наша розмова, що мала якесь відношення до Пайла.

Пайл жив у новій віллі неподалік вулиці Дюрантон — однієї з тих міських магістралей, що їх французи постійно ділять на честь своїх генералів — так що вулиця де Голля через три квартали називається вже вулицею Леклерка, а та, в свою чергу, рано чи пізно раптом перейде у вулицю де Латтра. Очевидно, з Європи мала прилетіти якась важлива персона — вздовж