Читати книгу - "Демони Ленінграда"

-- Вільно, товаришу, -- відповів холодним, як погляд полковника, голосом Мануїльський.

Кутєпов оглянувся по кімнаті й присунувши до стола крісло, всівся на ньому, недбало закинувши ногу на ногу.

-- Чим можу допомогти вам, генерале? – запитав він ввічливим тоном, в якому вчувалася іронія. – Або скоріше, чим вам може допомогти НКВД?

Руки, навдивовижу делікатні й доглянуті, як на представника робітничих мас, що працює в Народном Комиссариате Внутренних Дел, полковник скромно поклав на коліна, а не вимахував ними, як фокусник на ярмарку; не було такої потреби. Безсумнівно, він багато раз виконував фокуси, які й не снилися навіть найвизначнішому штукарю. Він був кращим ніж цирковий маг, і знав про це. Коли полковник хотів, щоб хтось зник, він не застосовував спритних трюків, не вживав прихованих люків. В нього були інші методи… Я зітхнув – моя мрія не стикатися з установою, представником якої він був, раптово зіткнулася з реальністю. Кутєпов не виглядав на такого, хто хотів би допомогти мені проводити слідство. Однак я потребував його допомоги, в мене не було сил і засобів, щоб довести справу до кінця самотужки.

-- Бачите, товаришу, так насправді то вашої допомоги потребує братня служба, -- пробурмотів, вдаючи сум’яття, Мануїльський. – ГРУ, -- додав він.

Останнє слово пролунало немов ляскіт батога.

-- Я впевнений, що ми без проблем узгодимо… еее… деталі, -- відповів енкаведист і оком не моргнувши.

Генерал жестом відпустив нас, ми козирнули й вийшли з кабінету. Здається, Мануїльський мав намір підтримувати мене з безпечної відстані…

За якусь мить я знов сидів у чужому кабінеті – з-за стола на мене з цікавістю поглядав Кутєпов, з портрета на стіні уважно спостерігав Дзержинський. Етажерки, що стояли вздовж стін, були заповнені теками. Цим разом господар не пригощав мене, не посміхався, чекав.

-- Мені потрібна справа полковника Бєляєва, список знайомих, коханок, друзів, -- розпочав я.

-- У вас що, немає власної? – здивувався лицемірно Кутєпов. – Це не дуже добре свідчить про…

Я зупинив його лінивим жестом, підсунув під ніс документ, який витягнув з кишені мундира.

-- Прочитайте, -- попросив я.

Він взяв аркуш без особливого зацікавлення, ковзнув поглядом по тексту, ледь помітно знизав плечима.

-- Ці всі печатки повинні мене вразити?

-- Третій абзац зверху, -- сказав я змученим тоном.

Я знов був голодним.

-- “ В Ленінграді майор Разумовський може долучати до створеної рішенням Главкома групи, представників служб і військ, яких вважатиме корисними для провадження слідства”, -- прочитав він вголос. – Це все? – запитав вдаючи безтурботність.

Було видно, що цей фрагмент йому не сподобався, сваритися з офіцером відправленим самим Сталіним – винятково безглуздий спосіб покінчити життя самогубством. Факт, що я ніколи в житті не зустрічався з Головнокомандуючим, не мав жодного значення. Однак кожне слідство можна нишком саботувати, тому я показав йому ще один пункт.

-- “Діяльність слідчої групи буде оцінюватися виключно Главкомом”… -- читав щораз повільніше Кутєпов.

-- Тепер вам зрозуміло, полковнику?

Оскільки він мовчав, я вирішив уточнити.

-- Як тільки ми закінчимо розмову, я зійду в кімнату для зв’язку і складу свій щоденний звіт, бо товариш Сталін хоче, щоб його постійно тримали в курсі, й доповім про факт підключення до слідства досвідченого працівника ленінградського НКВД, полковника Кутєпова. Від успіху моєї, а властиво тепер вже нашої місії, залежить доля Ленінграда. У випадку невдачі всю групу буде розстріляно. Принаймні, я так гадаю, -- додав я. – Навіть, якби якимось чудом вам вдалося уникнути смерті, потрапите в табір. Самі знаєте, що в’язні роблять з колишніми чекістами…

Не дивлячись на холод, що панував у кімнаті – з огляду на документи, кабінет не опалювався, надто велика небезпека пожежі – на чолі мого співрозмовника з’явилися краплини поту. Він знав.

-- Що… що мені робити? – сказав він затинаючись.

-- Для початку покажіть мені справу Бєляєва. Потрібно перевірити його коханку, здається її звати Вєра, -- відповів я. – Я хочу допитати її, та бажано, щоб це ви заарештували й помістили цю бабу в такому місці, де я…

Кутєпов зірвався з крісла і підійшов до однієї з етажерок.

-- Бєляєв, Бєляєв… -- бурмотів він, водячи пальцем по спинках тісно напханих течок. – Я не тримаю тут всі документи, -- пояснив. – На першому поверсі у нас спеціальний архів, але Бєляєв – полковник, отже його досьє повинно бути тут.

-- Ви з ним не знайомі?

Енкаведист зітхнув і поблажливо поглянув на мене.

-- У Ленінградському Військовому Окрузі служить понад сто двадцять полковників, я не знайомий особисто навіть з половиною. Знайшов, -- сказав він і, крекнувши, витягнув солідну картонну теку.

Він з тріском кинув справу на стіл, здув пилюку і почав переглядати. Я забрав автоматично протягнену по документи руку.

-- Ці дані, як і наш архів, -- Кутєпов кивнув у бік етажерок. – Цілковито у вашому розпорядженні, майоре, але я сам швидше знайду запис про знайомих Бєляєва. Я зробив його особисто.

В голосі Кутєпова я не зауважив агресії, швидше холодну ввічливість, що мені зовсім не сподобалося. Це свідчило про його інтелект. Очевидно, Кутєпов відразу зрозумів, що ми тимчасово залежимо один від одного, немов пара акробатів на трапеції. Однак пізніше, коли спільний виступ закінчиться, настане час звести рахунки, в цьому можна бути певним, як в тому, що зайде сонце…

-- Вєра Бахалова, двадцять дев’ять років, капітан військ зв’язку, -- сказав він, натягнувши на ніс пенсне. – Якщо бажаєте, за годину капітан чекатиме на вас… -- він на якусь мить задумався. – В Одинадцятці. Виділити вам машину? – запитав турботливо.

Я ввічливо подякував. Щоправда, в’язниця номер одинадцять Ленінградського Військового Округу знаходилася доволі далеко від штабу, але завдяки генералові Мануїльському я вже мав транспорт.