Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

тих активістів, котрі залишилися на волі, зійти в глибоке підпілля й відмовитися від терористичних акцій.

Після смерті Пілсудського владні еліти, керуючись інтересами національної безпеки, почали прихильніше дивитися на проект національної асиміляції, частково запозичивши програму ендеків. Хоча вони й відкидали можливість цілковитої полонізації меншин, проте вірили, що цілком ймовірно привабити до польського середовища частину мешканців Кресів. У 1938 році розпочалося втілення в життя програми «зміцнення польської присутності», в межах якої на Люблінщині було знищено 138 «непотрібних» православних храмів і каплиць. Це коїли на очах у громад православних віруючих, силою придушуючи випадки опору. Того ж року підрозділи Корпусу Охорони Прикордоння, вдаючись до різного тиску, «навернули» в католицтво на Волині кілька тисяч послідовників східного християнства. Дистанціювання воєводи Юзевського від цих місіонерських «успіхів» стало причиною його переведення до Лодзі. Після від’їзду Юзевського «польські націоналісти — читаємо у праці американського історика Тімоті Снайдера — втілили в 1938–1939 роках частину своєї програми, достатню, щоб переконати тих українців, які досі вагалися, що чужинська окупація неодмінно буде кращою, ніж польське правління»[17].

У квітні 1939 року була влаштована друга, «мала» пацифікація. І хоча мережу ОУН було майже цілком паралізовано, проте, незадовго до війни польські починання призвели до такої напруженості у взаєминах, що в деяких українських селах службовці поліції не ризикували з’являтися поодинці.

Підсумовуючи події міжвоєнного періоду, слід визнати, що він для українців не був вдалим. У порівнянні з роками панування Габсбургів, соціально-культурні умови життя українців значно погіршилися, а українській інтелігенції практично був закритий шлях для кар’єри — недотримання обіцянки про впровадження в Галичині самоврядування та створення українського університету призвели до того, що українці з великою недовірою ставилися до усіх польських запевнень. Тим паче, усвідомлюючи популярність ендецьких закликів до проведення жорсткого курсу супроти українського населення, вони серйозно побоювалися за долю національної спільноти. Повсюдним було переконання, що тільки здобуття власної держави може запобігти денаціоналізації українців. А звідсіля вже тільки один крок до підтримки радикальних задумів націоналістів.

Тим часом поляки не зауважували кривд, які дошкуляли українцям. Навпаки, вони нерідко самі, особливо ті, хто мешкав посеред «українського моря», почувалися в небезпеці, й то попри зазвичай добрі, навіть приятельські стосунки з найближчими сусідами та численні змішані шлюби, — за даними 1927 року, на терені південно-східних воєводств кількість таких шлюбів становила 8,7% усіх молодят. У свідомості поляків оті добрі сусіди часто були просто русинами, натомість українцями вони вважали тих усіх, хто не погоджувався з польським пануванням. Послідовно антидержавне налаштування більшості українських партій, терористична діяльність ОУН і зв’язки цієї організації з Німеччиною, — усе це призводило до того, що доволі значна частина поляків зазвичай вбачала у свідомих українцях ворогів Польщі. Тому польська громада, яка мешкала на Кресах, рішуче заперечувала проти будь-яких поступок українській меншості, вважаючи такі поступки достоту зрадою національних інтересів.

Не дивно, отож, що новий курс державної політики викликав ентузіазм у середовищі ендецьких політиків. Газета «Warszawski Dziennik Narodowy» тріумфально писала 20 квітня 1939 року:

[...] непохитна постава польського націоналізму [...] призвела до того, що коли не всі, то переважна більшість поляків прийняли її за свою національну програму й вирушають до борні під гаслом, що в Східній Малопольщі нам віддавати нічого, натомість дуже багато слід повернути й відібрати[18].

Усе це супроводжувалося спробами цілковито дискредитувати прихильників державної асиміляції. В газеті «Kurier Wołyński» за 9 травня 1938 року після відкликання Генрика Юзевського з’явився текст Кінець Юзевінської епохи, в якому читаємо:

Квітневі рішення вищих державних посадовців у Польщі, внаслідок яких сталася зміна на посаді волинського воєводи, дають польській громаді Волині підстави для певності, що її десятилітньому мучеництву нарешті настав край[19].

Беручи до уваги, що подальші десять років після відкликання Юзевського завдали полякам на Волині достоту неймовірних страждань, важко не визнати ці слова страхітливим прикладом браку уяви, а водночас виявом національної пихатості. Польські націоналістичні діячі, настільки критично налаштовані супроти волинського експерименту, не могли втямити, що коли бодай щось у міжвоєнний період могло запобігти або принаймні обмежити впливи націоналістів на українську громаду, а відтак вплинути на масштаб майбутньої трагедії, то це, власне, зусилля таких людей, як Юзевський і Голувко.

Вересень 1939 року

Напруженість, що запанувала в міжнародних взаєминах улітку 1939 року, змушувала всерйоз задуматися про можливість спалаху війни. Хоча деталі німецько-радянського пакту були невідомі, проте інформація про його підписання 23 серпня 1939 року, безумовно, спонукала українські середовища до стриманості у разі німецької агресії. Адже українці чудово усвідомлювали, що СРСР ніколи не погодиться на відновлення західноукраїнської державності.

Між іншим, саме тому 24 серпня 1939 року УНДО оприлюднило таку заяву:

Сучасне міжнародне напруження дійшло до найвищого ступня [...]. У сьогоднішній хвилині не бачимо ніякої посторонньої потуги, яка мала б на меті політичну розв’язку української справи. Тому пропаганда, яка каже нам очікувати сторонньої помочі, не є згідна з українською національною рацією. [...] П’ятнуємо всякі спроби втягати наше громадянство в яку-небудь диверсійну акцію як спроби чужих агентур та перестерігаємо перед ними українське громадянство, особливо нашу молодь. [...] Не спускаючи з ока національно-політичних змагань Української Нації як цілости стати рівновартним і повновартним народом у колі європейських народів та не резиґнуючи з політичної боротьби за повноту прав Українського Народу в Польщі, Народній Комітет заявляє, що українське громадянство виконає в цих важких часах горожанські обов’язки крови й майна, які накладає на нього приналежність до Польської Держави. Народній Комітет стверджує, що в цю історичну для українського і польського народу добу входимо — на жаль — з невирівнаними політичними рахунками [...]. Народній Комітет вірить, що історична конечність доведе в обопільному інтересі обох народів до вирівняння політичних ріжниць між ними[20].

Декларації подібного змісту публічно оголосили також митрополит Андрей Шептицький, а вже після початку війни знову УНДО вустами свого голови, віце-маршалка Сейму Василя Мудрого, а також представник волинських українців Степан Скрипник. Суттєво, що українці не бойкотували мобілізаційних повісток до Польської Армії. Серед мільйонів польських вояків були близько 110 тисяч українців. Не підлягає сумніву, що під час польської кампанії 1939 року вони сумлінно виконали солдатський обов’язок, мужньо воюючи, зокрема, під Мокрою, на Помор’ї та понад Бзурою. В польських мундирах загинули від семи до восьми тисяч українців, вдвічі більше були, мабуть, поранені.

Напередодні спалаху війни польська влада не мала певності щодо того, як на її початок зреагують