Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу;"

ось він мій запис, і ось де порада як добре провести час в Борнмуті, графство Дорсет, Англія, яке він представив як найбільш барокове місто. Форд перечитав знову і струснув головою у повному здивуванні.

Раптом він зрозумів причину таких змін, а вона була в тому, що десь коїлось щось дуже дивне; а якщо щось дуже дивне і справді коїлось, подумав він, тоді він не проти того, щоб з ним коїлось щось дуже дивне такого роду.

Форд запхав Путівник назад до сумки і повернувся на вулицю.

Йдучи на північ він минув сірий лімузин припаркований біля кербсайду. З його дверей він почув м'який голос, який запевняв:

— Все добре любий, все справді добре, тобі слід навчитися ставитися до цього простіше. Подивися на те як прекрасно організована і структурована економіка...

Форд посміхнувся, обійшов навколо сусіднього кварталу, який наразі палав, знайшов поліцейський гелікоптер, який стояв на вулиці без нагляду, увірвався до нього, пристебнувся, перехрестив пальці і недоладно помчав через небо.

Він страхітливо виляв між гірськими масивами будинків, і звільнившись від них, пролетів через завісу чорного з червоним диму від пожеж, які постійно відбувались у місті.

Десять хвилин потому, увімкнувши всі сирени на гелікоптері і навмання стріляючи по хмарам, Форд Префект промчав серед воріт і посадкових вогнів космодрому Хан Долд, там він сів наче величезний, бридкий і дуже шумний комар.

Оскільки гелікоптер був не дуже пошкоджений, він обміняв його на квиток першого класу на найближчий рейс, який покидав цю систему. А діставшись салону, розвалився на великому, розкішному кріслі, яке обіймало його з усіх сторін.

Буде весело, подумав Форд, тоді як корабель мчав через глибокий космос, а персонал, вже працював на повну.

— Так, будь ласка, — казав він до кожної стюардеси, яка підлітала до нього і щось пропонувала.

Форд посміхався з витонченою маніакальною радістю кожного разу, коли проглядав незбагненним чином відновлений запис про Землю. В нього залишався величезний шмат невиконаних справ, яким він тепер міг приділити увагу. А ще він був дуже задоволений тим, що життя нагородило його важливою метою.

Йому раптом стало цікаво де зараз Артур Дент і чи він знає.

Артур Дент був на відстані ста тридцяти семи світлових років, у Саабі і клопотах.

За ним, на задньому сидінні сиділа дівчина, яка розбила йому голову об двері коли він намагався увійти. Артур не знав напевне чи це через те, що вона була першою за багато років самкою його виду, на яку впав його погляд, чи це щось інше... Це абсурд, подумав він. Заспокойся, сказав він сам собі. Ти не, продовжив Артур таким твердим внутрішнім голосом, який тільки міг видобути, в формі і все сприймаєш нераціонально. Ти щойно проїхав автостопом через галактику більше ста тисяч світлових років, ти дуже стомився, трохи збентежений і надзвичайно вразливий. Розслабся, не панікуй, сконцентруйся і дихай глибоко.

Він повернувся на сидінні.

— Ти впевнений, що вона в порядку? — запитав Артур.

Крім того факту, що від неї в нього калатало серце, він не знав про неї зовсім нічого. Ані її зросту, ані віку, ані кольору волосся. І навіть спитати її не міг, тому що вона була повністю непритомна.

— Вона зараз під препаратами, — відповів її брат, не відводячи погляду від дороги.

— Це нормально, чи не так? — запитав Артур з тривогою.

— Мене влаштовує, — сказав він.

— Ааа, — промови Артур.

— Ага, — додав її брат після секунди роздумів.

Розмова поки йшла напрочуд погано.

Після початкового шквалу привітань, він і Рассел – брата прекрасної дівчини звали Рассел, ім'я, яке на думку Артура, більше підходило кремезному чоловіку зі світлими вусами і сухим волоссям, який на найменшу провокацію почне носити вельветовий смокінг і квітчасту манишку, а потім буде примусово відсторонений від коментування футбольних матчів – швидко зрозуміли, що вони один одному не подобаються.

Рассел був кремезним чоловіком. Він мав світлі вуса. В нього було гарне сухе волосся. Якщо чесно — хоча Артур не бачив жодної необхідності для цього окрім просто ментального тренування — він, Артур, виглядав дуже похмурим. Та це й не дивно, людина не може перетнути сто тисяч світлових років, здебільшого у відсіках з багажем, анітрохи не зносившись. А він досить сильно зносився.

— Вона не наркоман, — сказав Рассел так, ніби думав, що хтось інший в машині міг би ним бути. — Просто під заспокійливим.

— Але це жахливо, — здавалось Артур був вражений.

Він повернувся, щоб поглянути на неї. Здається вона трохи поворухнулась і її голова з'їхала на плече, а волосся закрило обличчя.

— Що з нею, вона хвора?

— Ні, — відповів Рассел, — просто гавкає.

— Що? — запитав Артур, шокований.

— Божевільна, повний банан. Я відвожу її назад в лікарню і попрошу повторити курс. Вони випустили її хоча вона все ще думала, що вона їжак.

— Їжак?

Рассел люто вгатив по гудку так, що машина, яка виїхала з-за рогу на їх бік дороги, різко звернула. Здавалося, що лють допомагає йому почуватись краще.

— Ну може не їжак, — сказав він коли заспокоївся. — Хоча так було б простіше. Якщо хтось думає, що він їжак, ти, мабуть, даєш йому дзеркало і кілька фотографій їжаків, кажеш йому, аби він розібрався де хто, а потім повертаєшся коли йому стане краще. Ну хоча б медицина може з цим справитись. Але здається цього недостатньо для Фенні.

— Фенні...?

— Ти знаєш, що я отримав на Різдво?

— Мабуть ні.

— Медичний Словник Блека.

— Непоганий подарунок.

— Я теж так думав. У ньому тисячі хвороб і всі в алфавітному порядку.

— То ти кажеш її звуть Фенні?

— Так. Я сказав їй, вибери щось собі. Будь-що в цій книзі можна вилікувати, лише призначивши потрібні ліки. Але ні, в неї щось інше. Просто для того, щоб ускладнити життя. Вона була однією з тих в школі, ну ти знаєш.

— Ким?

— Вона впала під час гри в хокей і зламала кістку, пр яку ніхто раніше не чув.

— Я не розумію як це може дратувати, — сказав Артур із сумнівом.

Вона, мабуть, була більш розчарована дізнавшись, що її назвали Фенні. Це дуже незрозуміле і гнітюче ім'я, таке, наче неодружена тітка, яку ніхто не любить, побилась об заклад сама з собою, що не зможе скласти до купи ім’я Фенелла.

— Не те, щоб я не співчував, — продовжив Рассел, — але я трохи роздратувався. Вона кульгала