Читати книгу - "Гра престолів"

Галлен.— Щось мені це не подобається.

— Це знак,— мовив Джорі.

Батько нахмурився.

— Це просто мертва тварина, Джорі,— зронив він. Але й він, здавалося, почував занепокоєння. Порипуючи снігом під чоботами, він обійшов труп.— Від чого вона померла?

— У неї в шиї щось застрягло,— пояснив Роб, гордий з того, що знав відповідь наперед.— Ось тут, попід щелепою.

Ставши навколішки, батько запхнув руку тварині під голову. Смикнув і, витягнувши, почав роздивлятися. То був шматок оленячого рогу з фут завдовжки, з відламаним кінчиком, весь мокрий від крові.

Серед присутніх зненацька запала мовчанка. Всі невпевнено поглядали на ріг, і ніхто не наважувався заговорити. Навіть Брана прошив страх, хоча він нічого не зрозумів.

Відкинувши ріг убік, батько снігом витер руки.

— Дивно, що вовчиця з такою раною змогла розродитися,— зронив він. Голос його розвіяв чари.

— А може...— зауважив Джорі.— Я чув перекази... Може, вона була вже мертва, коли на світ з’явилися вовченята.

— Народжені від мертвої,— зронив інший чоловік.— Лихе знамення.

— Байдуже,— сказав Галлен.— Скоро вони теж усі здохнуть.

Бран без слів обурено скрикнув.

— І що швидше, то краще,— погодився Теон Грейджой, витягаючи меч.— Дай сюди тварюку, Бране.

Малюк, наче почув і зрозумів, притиснувся до хлопця.

— Ні! — люто вереснув Бран.— Він мій!

— Сховай меча, Грейджою,— звелів Роб. Цієї миті голос у нього був такий самий владний, як у батька — як у лорда, яким він колись стане.— Ми забираємо вовченят.

— Не можна цього робити, хлопче,— втрутився Гарвін, Галленів син.

— Убити їх — це вияв милосердя,— зауважив Галлен.

Бран підвів очі на батька, шукаючи порятунку в нього, але у відповідь батько тільки нахмурив кошлаті брови.

— Галлен має рацію, синку. Швидка смерть краща за довге умирання від холоду й голоду.

— Ні!

Бран відчув, як на очі накочуються сльози, і відвів погляд. Перед батьком плакати він не хотів.

Але Роб уперто не здавався.

— Руда сука сера Родрика минулого тижня знов ощенилася,— мовив він.— Приплід був зовсім малий, та й з того вижило тільки двоє цуценят. У неї молока вистане і для вовченят.

— Хай вони тільки до неї полізуть — вона їх роздере.

— Лорде Старк,— утрутився Джон. Дивно було чути, що він так офіційно звертається до батька. Бран з відчайдушною надією звів на брата очі.— Вовченят п’ятеро,— мовив Джон до батька.— Троє хлопчиків, двоє дівчаток.

— І що з того, Джоне?

— У вас п’ятеро законних дітей,— пояснив Джон.— Троє синів, двійко дочок. Деривовк — знак вашого дому. Ці вовченята призначалися вашим дітям, мілорде.

Бран бачив, як перемінився батько на обличчі. Бачив, як присутні обмінялися поглядами. В цю мить він любив Джона всім серцем. Навіть семирічний Бран розумів, як учинив Джон. Рахунок збігався тільки тому, що Джон викинув з рівняння себе. Урахував дівчат, урахував навіть маленького Рикона, але не байстрюка, що носить прізвище Сноу, яке на Півночі за традицією дають усім, кому не пощастило народитись у законному шлюбі.

Батько теж усе збагнув.

— А собі ти не хочеш вовченя, Джоне? — м’яко запитав він.

— Деривовк прикрашає прапори дому Старків,— зауважив Джон,— а я до Старків не належу, батьку.

Батько-лорд задумливо дивився на Джона. На мить запала мовчанка, але Роб поквапився її порушити.

— Я сам годуватиму його, батьку,— пообіцяв він.— Умочатиму рушник у тепле молоко, і вовченя його смоктатиме.

— Я теж! — відлунням мовив Бран.

Лорд довго й уважно дивився на синів.

— Легко сказати, важче зробити. Слуги свого часу на це не витрачатимуть, я не дозволю. Хочете цуциків — годуватимете їх самі. Зрозуміло?

Бран радо кивнув. Вовченя крутнулося в нього на руках — і лизнуло в обличчя теплим язиком.

— І вам доведеться їх дресирувати,— докинув батько.— І це робитимете ви самі. Псар цими чудовиськами не займатиметься, можу вас запевнити. Це не собаки, які випрошують частування й тікають, якщо копнути їх ногою. Деривовку відірвати людині руку по саме плече — те саме, що собаці задушити щура. Ви певні свого рішення?

— Так, батьку,— мовив Бран.

— Так,— погодився Роб.

— І пам’ятайте: попри всі ваші зусилля, вовченята все одно можуть померти.

— Не помруть,— запевнив Роб.— Ми їм не дамо.

— Тоді можете взяти їх собі. Джорі, Дезмонде, заберіть решту вовченят. Час повертатись у Вічнозим.

І тільки коли всі знову повсідалися на коней і рушили далі, Бран дозволив собі вдихнути солодке повітря перемоги. Вовченя вже заховалося попід шкірянкою, притискаючись до хлопця теплим тільцем: довгу дорогу додому воно здолає безпечно. А Бран міркував, як його назвати.

На середині мосту Джон несподівано притримав коня.

— Що таке, Джоне? — запитав лорд-батько.

— Ви не чуєте?

Бран чув тільки вітер поміж дерев, стукіт підків об залізодрево мосту, скиглення голодного вовченяти, але Джон дослухався до якогось іншого звуку.

— Там,— нарешті мовив він.

Рвучко розвернувши коня, він учвал помчав назад через міст. Біля мертвої вовчиці, яка лишилася в снігу, він спішився й став навколішки. За мить він уже, усміхаючись, їхав назад.

— Мабуть, відповз від інших,— пояснив Джон.

— Або хтось його відтягнув,— мовив батько, роздивляючись шостого малюка. Той був білий, хоча інші всі мали сіре хутро, а очі мав червоні, наче кров голодранця, який помер сьогодні вранці. Дивина: хоча інші вовченята досі були сліпі, в цього очі вже розплющилися.

— Альбінос,— з іронічним замилуванням зронив Теон Грейджой.— Помре навіть раніше за інших.

Джон Сноу послав батьковому годованцю довгий холодний погляд.

— Не думаю, Грейджою,— мовив він.— Це вовченя призначалося мені.

Кетлін

Кетлін ніколи не любила богопралісу.

Вона походила з дому Таллі й народилася далеко на півдні, в Річкорині, на притоці Червоний Зубець ріки Тризуб. Там богопраліс був мов садок, світлий і просторий, у якому високий червоний сандал кидає тіні на дзюркотливі струмки, у невидимих гніздах співають пташки, а повітря гостре від пахучих квітів.

Боги Вічнозиму любили зовсім інший ліс — темний і первісний: три акри пралісу, якого ніхто не торкався всі десять тисяч років, поки навколо нього виростав похмурий замок. Пахло тут вогкою землею і тліном. Тут не ріс червоний сандал. Це був ліс упертих чатових дерев, озброєних сіро-зеленою глицею, і могутніх дубів, і залізодерев — старих, як саме королівство. Тут товсті