Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

співати з ним разом, можеш

спати поруч із ним,

накрившись піхотинським плащем,

можеш гріти на вогнищі мокрий одяг,

прати в ріці свої сорочки,

які він готовий вивішувати в церкві, як плащаниці.

Що робити з атеїстами?

Вони говорять — насправді я вірю, вірю в усе, що

було сказано, але ніколи й нізащо,

за жодних обставин,

в жодному разі в цьому не зізнаюся,

тому що це моя справа,

і стосується вона лише мене.

І хай він сто разів при цьому

ображається й погрожує,

гнівається й відвертається на своєму розп’ятті,

все одно — куди він без мене?

Що він робитиме сам?

Він мусить боротися за мою присутність,

приречений битися за моє спасіння,

не може не рахуватися з моїми сумнівами, з моєю

непослідовністю, з моєю щирістю.

Що робити з тобою?

Можеш співати разом із нами,

ставати з нами в коло, класти руки нам на плечі:

ми єдині в нашому співі,

єдині в нашій любові,

в нашій самотності,

в нашому розчаруванні.

То що робити з нами всіма?

Якби він не мусив стерегти свою домашню церкву,

якби не мав іти за нею, виганяючи з жовтих полів,

мав би куди більше часу на наші

прикрості й знамення.

Любов нищить

усі наші уявлення про рівновагу.

Можемо забуватись і відступати вбік,

можемо відмовлятися від того, що говорили,

можемо цілувати ніч у чорні губи —

ми єдині, кого торкався нічний вогонь,

ми єдині, хто вірить,

ми єдині, хто ніколи

в цьому не зізнається.

Можеш говорити про все, що тобі сниться,

можеш говорити, можеш не боятися темряви:

все одно хто-небудь тебе почує,

все одно ніхто тобі не повірить.

+ + +

Місто, в якому вона заховалася,

горить прапорами,

лежить під засніженими перевалами.

Мисливці виганяють дичину

з протестантських соборів,

блакитні зорі падають в озеро,

убиваючи непоквапливу рибу.

Ах, ці вулиці,

над якими зависають канатоходці,

ах, як вони балансують за шкільними

вікнами, викликаючи захват,

як ухиляються від озерних чайок,

що вихоплюють їй із рук

золоті невагомі чіпси.

Там, де ми з нею колись жили,

ми не мали часу на спокій і споглядання.

Ми бились об гострий очерет ночі,

скидали одяг, немов баласт, до чорної шахти ліфту,

аби протриматись у повітрі ще одну ніч,

ненавидячи й не пробачаючи,

не приймаючи й не вірячи,

гнівно переживаючи найкращі дні

свого життя.

А ось місто, в якому вона врешті сховалась,

торкає її ніжно за руку

і відчиняє перед нею свої склади та сховища.

Ах, ці порти, куди сходять вивезені

в трюмах сенегальці,

чорне м’ясо сердець,

слонова кість очей,

ах, ці підвали, паковані сиром,

гостинні протестантські міста,

в яких можна пересидіти Страшний Суд,

такі тут навчені адвокати,

такі неприступні мури.

Бо там, де ми з нею

колись грілися на кухнях

біля синіх джерел вогню, по нас не лишилося

жодного сліду. Час, старий канатоходець,

сто разів падав, сто разів підіймався,

з ламаними ключицями й залізними зубами,

йому без різниці, в якому напрямку рухатись, —

залиже рани й знову танцює між чайками.

Але місто, в якому вона змогла заховатись, —

які тут барвисті сукні та сорочки,

яка оксамитова шкіра в пілотів

і китайських студенток.

Ах, це свіже гірське повітря,

це відчуття крові після

виснажливих поцілунків.

Вона нічого не забула там, звідки поїхала.

Жодного голосу, жодного прокляття.

Життя — це веселе перетягання линви.

З одного боку її тягнуть янголи.

З іншого — адвокати.

Адвокатів більше.

Але і послуги їхні коштують дорожче.

+ + +

Святий Франциск

збудував це місто для серферів і героїв.

Він приводив сюди

кораблі королівських флотів і зупиняв їх

у тихих бухтах, над якими стояли тумани.

Іспанці зістрибували на берег,

і російські моряки

в рятувальних човнах, і золотошукачі

з Китаю прошивали ніч ліхтарями,

дивуючись тіням на пагорбах.

І кожна закладена церква

була як натруджений голос —

свободи стане всім,

якщо ви не будете тримати її для себе,

діліться хлібом і вугіллям на зиму,

дивіться на сонце крізь пляшкове скло океану,

золота вистачить на всіх,

але любов дістанеться лише найсміливішим!

Тисячі років потрібно для того,

аби вибрати з землі всі щедроти,

тисячі ночей необхідно,

аби вивчити звички місцевої скумбрії,

тисячі слів потребує той, хто говорить із вічністю.

Чума сходить у святковий порт,

і за нею висипають із костелів дівчата й підлітки,

зухвалі й золотошкірі, з першими таємницями

й католицькими гімнами —

діліться книгами та яскравим одягом,

діліться ним, діліться кавою та овочами,

в цьому місті ми всі захищені

молами та фортечними стінами,

стільки втіхи привезено сюди з цілого світу,

що нам робити з нею,

що нам робити з нею?

Я знаю, що