Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

пригоду, але Ромжа вижив, його відправили в місцеву лікарню. Справу завершили Судоплатов і Майрановський – підіслана чекістами медсестра ввела єпископу отруту, яку дав Майрановський.

Судячи зі спогадів Судоплатова і радянських архівів, усі ці вбивства було організовано з особистої санкції Сталіна. Ніхто інший не мав влади розпоряджатися долею жертв судоплатовської команди. Але пропозицію ліквідувати ту чи іншу людину могли висловлювати й інші члени радянського керівництва. За словами Судоплатова, на ліквідації Шумського і Ромжі наполягав Микита Хрущов, який нібито зустрічався з Майрановським, коли той їхав в Ужгород. Судоплатов заявляв, що був свідком телефонної розмови генерала Сергія Савченка, міністра держбезпеки УРСР, з Хрущовим, під час якої перший секретар дав остаточну згоду на ліквідацію Ромжі. Правда це чи ні, але немає сумнівів, що початковий план замаху на Ромжу розробляли в Києві, а не в Москві, і без особистої санкції Хрущова не обійшлося[13].

У грудні 1949-го Судоплатову видали нове завдання: знайти й ліквідувати командувача Української повстанської армії Романа Шухевича. Сорокадворічний Шухевич мав за плечима досвід командування спеціальним батальйоном абвера «Нахтігаль», створеним 1941 року, а після ув’язнення Бандери в Заксенгаузені та переходу ОУН у підпілля поступово перебрав на себе керівництво бандерівською фракцією ОУН. Судоплатов і заступник міністра держбезпеки УРСР генерал Віктор Дроздов підняли на пошуки Шухевича цілу армію чекістів. Перелом у ході операції стався на початку березня 1950 року, коли колишній член підпілля викрив зв’язкову Шухевича, двадцятип’ятирічну Дарію Гусак. Судоплатов особисто допитував Гусак, але вона не зрадила Шухевича. Тоді чекісти підсадили її в камеру до жінки, через яку Гусак спробувала передати Шухевичу записку в село Білогорщу піді Львовом. На пошуки керівника опору туди негайно прибули понад шістсот бійців НКВС.

Чекісти оточили будинок, у якому перебував Шухевич, він спробував вирватися з оточення, але загинув у бою. «Дроздов вимагав від Шухевича скласти зброю – у такому разі йому гарантували життя. У відповідь прозвучала автоматна черга. Шухевич, намагаючись прорвати кільце оточення, кинув з укриття дві гранати. Зав’язалася перестрілка, в результаті якої він загинув», – згадував Судоплатов у мемуарах. Судячи з характеру ран Шухевича, у ході перестрілки він убив себе, щоб не даватися в руки чекістам. У кожному разі Судоплатов міг доповісти в Москву, що завда4ння виконано. Ще одного лідера українського руху ліквідовано[14].

Після загибелі Шухевича колосально виросла роль Бандери як лідера підпілля й символу руху опору, він здавався куди масштабнішою фігурою в українських справах, ніж був у реальності. Убивство підпільниками радянського пропагандиста Ярослава Галана тільки зміцнило позиції Бандери у списку ворогів радянської влади. Хрущов вимагав його голови. За деякими свідченням, ще восени 1949 року Верховний суд СРСР виніс смертний вирок Степану Бандері. Судоплатов згадував, що коли Хрущов був у Москві, то просив його розробити план ліквідації бандерівського керівництва українського «фашистського» руху в Західній Європі, яке шкодить Радянському Союзу[15].

3. Новачок

Квітневим вечором 1950 року у двері нічим не прикметної хати в селі Борщовичі піді Львовом постукав міліціонер у штатському. Там жила родина Сташинських, люди в селі шановані й порядні. Батько родини працював теслею, усі знали, що він дуже любить книжки, а мати гляділа господарство. У них було троє дітей юнацького віку – дві доньки і син[16].

Хоч сім’я була малоземельна, менше гектара землі, комуністичний режим їм не подобався. Вони були щирими патріотами, саме в їхньому домі багато сусідів вперше почули гімн «Ще не вмерла Україна» і побачили тризуб. До 1939 року регіон належав Польщі, тож співати український гімн і тримати в хаті український герб зовсім не вважалося безневинними проявами місцевого патріотизму. Після того як Західна Україна увійшла до складу СРСР, родина Сташинських відчула на собі більшовицький терор. У жовтні 1940 року чекісти заарештували їхнього близького родича, тридцятишестирічного Петра Сташинського, активіста і члена Організації українських націоналістів. У червні 1941-го його розстріляли у львівській в’язниці за кілька днів, якщо не за кілька годин до відступу Червоної армії зі Львова. Така доля спіткала десятки тисяч українських патріотів. Родина дуже важко переживала арешт і загибель Петра.

Коли 1944 року повернулася радянська влада, Сташинські щиро підтримували ОУН. Чоловіків, які могли піти в УПА, у родині не лишилося, але вони допомагали лісовим братам, чим могли. Сусідка згадувала: «До Сташинських часто навідувалися “бандерівці”. Часом прийдуть 20–30 хлопів, і треба було їх нагодувати. То Богданова мама ходила хатами, збирала для них харчі». Сестри Богдана, Марія й Ірина, були зв’язковими підпілля, а родина числилася у списку підозрілих. «Коли їх замельдували, то відвезли в тюрму до Яричева. І так побили, що Марійка через каліцтво не вийшла заміж. Казала: “Кому я потрібна, така знищена?..”», – розповідали сусіди[17]. Ірину звільнили з учительської роботи у школі. Батько завжди тримав напоготові запас сухарів на випадок арешту й заслання.

І от тепер міліціонер хотів поговорити з дев’ятнадцятирічним Богданом Сташинським. Сім’я пишалася ним – він першим з родини вступив до інституту. Подобався Богдан і місцевим дівчатам – худорлявий стрункий хлопець з відкритим овальним обличчям, виразний ніс, складка на підборідді, густе м’яке волосся, завжди акуратний. Богдан Сташинський народився 4 листопада 1931 року. До школи пішов при поляках, 1939 року в село прийшла радянська влада, анексувавши Галичину після пакту Молотова – Ріббентропа, 1941-го край окупували німці, 1944-го радянська влада повернулася. За поляків у школах вчилися польською мовою, за німців і при Союзі – українською. З інших мов він учив у школі німецьку, потім російську. 1945 року він переїхав з рідного села у Львів, щоб закінчити там школу-десятирічку. Сташинський хотів учитися на лікаря, але до медінституту не вступив і 1948 року став студентом педінституту. Для бідного студента це були важкі часи. Щокілька днів він електричкою зайцем їздив додому по харчі – квиток коштував задорого для нього.

Міліціонер у штатському велів Богдану прийти у залізничне відділення міліції, щоб розібратися з безквитковим проїздом, на якому Богдана спіймали за кілька днів до того, – записавши ім’я і адресу, контролери тоді його відпустили. Тепер міліція хотіла з ним поговорити. З огляду на репутацію сім’ї і зв’язки з підпіллям, такий виклик здавався дрібницею. Йому могли висунути набагато серйозніше звинувачення.

Від львівських друзів Богдан знав, що після вбивства Ярослава Галана чекісти звертають пильну увагу на студентство. Один із убивць, вісімнадцятирічний Іларій Лукашевич, був студентом лісотехнічного інституту. Майже одразу було заарештовано або виключено з інституту всіх студентів, які мали хоч якийсь зв’язок із Лукашевичем. Влада посилила ідеологічну роботу з молоддю. Кампанією особисто керував перший секретар ЛКСМУ і