Читати книгу - "Київська Русь"

є доробок у вивченні історії Русі В.Т. Пашуто і Л.В. Черепніна, згідно з якими її державну форму визначала загальноруська структура правління, за якої київський стіл був об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів[46].

Великою фундованістю, насамперед археологічними джерелами, характеризуються праці, присвячені соціально-економічному і культурно-історичному розвитку Русі, М.Ю. Брайчевського, А.М. Кирпичникова, П.О. Раппопорта, В.Л. Яніна, М.П. Кучери, О.П. Моці, А.В. Кузи, А.О. Мединцевої, П.Ф. Лисенка, Г.В. Штихова та інших археологів.

Русь досліджується в історіографії країн Західної Європи, США, Канади. Ряд оригінальних праць присвятили їй О. Пріцак, Я. Пеленський, А. Поппе, Е. Доннерт, В. Водов, Ж. Бланков, Л. Мюллер, Д. Оболенський, А. Стендер-Петерсен, Х. Арбман. Поряд з традиціями об’єктивного, заснованого на неспростовних свідченнях джерел, висвітлення історії і культури Русі, мають місце й інші, в яких внутрішні закономірності розвитку підміняються зовнішніми випадковостями. Насамперед це стосується ранніх етапів руської історії. “Не може бути, щоб Київську Русь створили самі східні слов’яни”, — вважають деякі історики-медієвісти Заходу і активно ведуть пошуки їхніх політичних наставників. У цій ролі виступають нормани, хозари, візантійці.

Колись один із лідерів норманізму, що стверджував пріоритет скандинавів у створенні східнослов’янської державності, А. Стендер-Петерсен під тиском археологічних фактів змушений був визнати, що всі аргументи норманістів спростовані. Це визнання, проте, привело його не до відмови від норманської теорії, а до заклику шукати для неї нових аргументів.

Заклик було почуто. У працях Х. Арбмана, Е. Оксенстієрни, Т. Капелле, деяких інших істориків стара ідея обґрунтовується за допомогою не зовсім коректного посилання на свідчення “Повісті минулих літ” та археологічних матеріалів. Щоправда, тепер вона не виступає у своїй колишній категоричній однозначності. Варяги оголошуються однією з історичних сил, які брали участь у державотворчому процесі на берегах Волхова і Дніпра, але силою провідною.

Заради справедливості слід відзначити, що аналогічний підхід до цієї проблеми характеризує і праці деяких вітчизняних дослідників.

Ідея хозарських витоків східнослов’янської державності, яка має давні традиції, останнім часом здобула визнання і обґрунтування у працях Ф. Дворніка, О. Пріцака. Останній вважає, що руси і поляни не мають прямого відношення до східних слов’ян, бо етнічно пов’язані з хозарами. їм належить і честь заснування столиці Русі — Києва.

У конструкціях істориків, які обстоюють ідею іноземного начала або його переважаючого імпульсу в створенні Київської держави, немає не тільки відповіді, а навіть і постановки питання, чому в середовищі кочового хозарського чи поморо-скандинавського світу мали місце процеси політичної консолідації, а в слов’янському суспільстві з його давньою осіло-землеробською культурою — ні. І як це хозарам або скандинавам удалося створити для східних слов’ян те, чого вони виявилися не в змозі створити для себе на своїх землях.

Поданий тут джерелознавчий та історіографічний огляд, звичайно, не претендує на вичерпну повноту. Його мета — наголосити на основних проблемах історичного розвитку Русі IX — XIII ст., які ще вимагають свого дальшого дослідження і розв’язання, а також визначити основне коло джерел, без яких виконання цього завдання неможливе.

Розділ 2

Утворення Русі

Виникнення Русі е однією з актуальних проблем вітчизняної історіографії. Зусиллями кількох поколінь істориків вдалося відтворити досить повний і об’єктивний образ держави східних слов’ян, яка виникла в результаті їх тривалої політичної і соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Русь розвивалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний народ брав участь насамперед власними культурними традиціями. Літописець Нестор у “Повісті минулих літ” відтворив широку картину розселення східнослов’янських племінних об’єднань — полян, древлян, сіверян, волинян, дреговичів, словен та інших (усього 14), які посіли величезні території Східної Європи і перебували на стадії зародження у них політичної організації.

В літопису вони названі князівствами. “И по сихъ братьи (після Кия, Щека і Хорива. — П.Т.) держати почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, а в деревляхъ свое, а дреговичи свое, а словѣни свое в Новѣгородѣ, а другое на Полотѣ”[47]. “Род” тут виступає у значенні князівської династії.

Процеси східнослов’янської консолідації, що проходили в умовах постійної небезпеки з боку кочовиків, викликали до життя нову форму поселень.

У літопису вона отримала визначення “град”. Є підстави стверджувати, що ці “гради” були насамперед адміністративно-політичними і культовими центрами союзів племен, а також порубіжними кріпостями, пунктами збирання данини, общинними осередками. Так виникли Київ, Чернігів, Псков, Полоцьк, Стара Ладога, Ізборськ та інші найдавніші міста.

Провідним осередком східнослов’янської державності було Середнє Подніпров’я. В VI — VII ст. тут виникло велике об’єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен — Рос або Рус. Головним політичним центром його став Київ, розташований в надзвичайно зручному географічному місці на Дніпрі. Спираючись на дружини полян — русі, київський князь, як вважає Б.О. Рибаков, досягав певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких текли до Києва: древлянами (Ірпінь, Тетерев), дреговичами (Прип’ять, Дніпро), сіверянами (Десна, Сейм), радимичами (Сож)[48] з. Піднесенню Києва сприяла й історична ситуація кінця V — VI ст., у тому числі і значна міграція на південь верхньодніпровських племен.

Першим князем полянського союзу племен, як вважав літописець Нестор, був Кий. Багатьма дослідниками свідчення це ставиться під сумнів на тій підставі, що для цього раннього періоду ми не маємо аналогічних свідчень. Це не зовсім так. Відомості про східнослов’янських князів переддержавного періоду містять як вітчизняні, так і зарубіжні писемні джерела. Іордан повідомляє про короля антів Божа, Масуді — “про царя Волинян” Маджака. Обидва князювали приблизно в VI ст. Феофілакт Сімокатта розповідає про слов’янського вождя Ардагоста. На кінець VIII — початок IX ст. відноситься діяльність князя Бравліна, який здійснював походи в Крим.

У літопису В.М. Татищева є відомості про князів новгородського та ізборського Гостомисла і Вадима.

Отже, князівська влада в східнослов’янському суспільстві є давнім і місцевим інститутом, і з’явився він іще в додержавний період.

Вважається, що практично кожному союзу племен відповідає своя археологічна культура, що дає можливість окреслити територію цих об’єднань. Полянський союз племен (або Русь VI — VII ст.), за Б.О. Рибаковим, займав простір близько 200 тис. кв. км.

“Откуда есть пошла Руская земля”

Це питання, поставлене ще літописцем Нестором наприкінці XI — чи на початку XII ст., продовжує хвилювати дослідників і нині. Дискусія істориків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, що розпочалася понад 200 років тому, триває і сьогодні. Джерела у переважній більшості містять свідчення і не досить конкретні, і далеко неоднозначні. Вибіркове їх використання