Читати книгу - "Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського"

якому дуже скоро розчарувався; а в другому – це чорноморська суперечка Генуї та Венеції, у спробах залагодження якої діяльно, хоча й безуспішно, брав участь Франческо Петрарка.

Інший твір, що відносять до автобіографічних, «Таємницю», він написав у період духовної кризи. Обставини неспокійного життя лауреата (у випадку Петрарки можемо вживати слово у його первинному розумінні) повсякчас запалювали його новими сподіваннями, щоразу приводячи до чергових розчарувань. 1343 року у нього народжується ще одна позашлюбна дитина – донька Франческа; брат Ґерардо постригається в ченці; помирає його вельможний друг – король-інтелектуал Роберт, і Петрарка вирушає в Неаполь з папською місією, як зазвичай – без бажаного результату. У якийсь день того року він пише сім покаянних псалмів. Він відчуває, що життя його дійшло до поворотного пункту. Але наближення цього періоду він відчував іще давно. Іще 1336-го, під час сходження на Мон-Ванту.

Тодішній свій стан, оте осяяння, що нині називають англійським словом insight, а латиною називали – revelatio, поет змалював з типовим для нього поєднанням алегоричності й естетизму, з краплиною містицизму і не без самоіронії, розповівши в одному з послань «До родини» (Familiares V 1) про свій, спільно з братом Ґерардо, похід на верхівку гори Ванту. В розповіді знаходимо кілька подробиць, для автора символічних, судячи з того, що до цих образів він вдавався згодом знову і знову. Діставшись роздоріжжя на шляху до вершини, вони з братом обирають різні стежки: Ґерардо – пряму й прямовисну, Франческо – зручнішу, положисту. Петрарка часто у своїх творах говорить про життя як про шлях, стежку, а про життєвий вибір як про роздоріжжя; тож зазначмо, що Ґерардо згодом став ченцем, обравши таким чином пряміший шлях до спасіння душі. Скоро Франческо переконується, що легший шлях не завжди ліпший – його спадиста стежка петляє, забираючи сили і час: «неможливо […] зійти на вершину, спускаючись». Тому Ґерардо опиняється на місці призначення раніше. З найнеобхіднішого Франческо прихопив із собою в похід «Сповідь» Блаженного Августина. Милуючись з вершини на Альпи, Італію та Прованс, він замислюється про швидкоплинність життя і тягар гріхів і розгортає навмання «Сповідь». «Люди йдуть споглядати височину гір, глибини океану, хвилі морів, простори річок і круговорот зірок, але на себе самих погляду не звертають», – прочитав він («Сповідь» Х 10, 15). Після чого обернув свій зір всередину себе.[10]

Згодом, знову перечитавши «Сповідь» (хтозна вкотре), напевне, у згаданому 1343-му, Петрарка складає уявний діалог свій з Августином, у присутності мовчазної Істини, на тему байдужості до мирського (De contemptu mundi). Він називає цей твір своєю таємною книжечкою, не призначеною для стороннього ока. Якщо дата справедлива, то був драматичний щоденник духовної кризи. Але з повного, відомого нині тексту ми можемо зробити висновок, що він редагувався наприкінці 1340-х (смерть Лаури) і, ймовірно, у 1350-ті роки. Про свою обізнаність з текстом згадували за життя Петрарки Джованні Боккаччо, Франческо Неллі і Барбато да Сульмона, але опублікований діалог був лише посмертно, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на «Таємницю» як на духовний заповіт Петрарки. В деяких перекладах твір видавався як «Сповідь». У ньому читач нового часу (треба думати, певною мірою неочікувано) відкрив для себе найвищого ґатунку психологізм і винятковий зразок психоаналізу на матеріалі пізнього Середньовіччя. Повна назва De secreto conflictu curarum mearum частіше перекладалась дослівно, як «Про потаємне протиборство моїх турбот», але саме байдужість до мирського, «contemptu mundi» (з основної назви діалогу), є способом зцілення, який пропонує Франческо Блаженний Августин.

Форма діалогу, взагалі освячена античною традицією, – до неї вдавались Платон і Арістотель, – викликає законні асоціації з улюбленим автором Петрарки, Цицероном, надто що впродовж трьох днів розмови і Августин і Франческо щедро цитують славетного римлянина. Але уважне порівняння «Таємниці» з діалогом «Про старість» і «Тускуланськими бесідами» розкриває всю оригінальність задуму «Таємниці» і новизну здійсненого. У Цицерона діалог спрямований на читача і, по суті, є формою монологу чи промови, рушіями якої стають репліки, потрібні як привід для висування нових аргументів, переходу до чергового аспекту. У Петрарки діалог – часто сократівський за способом – не передбачає іншого слухача, крім Істини, іншого читача, крім Петрарки («ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею»). У Цицерона ролі учасників діалогу сталі, раз назавжди розподілені (зайве уточнювати, у Платона теж) – це учитель і учень/учні або п’ятеро друзів, як у «Тускуланських бесідах». Що маємо у «Таємниці»? Блаженний Августин, поява якого змушує Франческо зашарітись від збентеження, бере на себе роль не так вчителя, наставника, як старшого, більш досвідченого товариша. У перший день, коли Августин переконує Франческо в необхідності медитації і зосереджених роздумів про неминучість смерті, той підігрує Блаженному, слухняно подаючи наївні учнівські репліки, посилаючись на брак кмітливості. Однак скоро ми усвідомлюємо, що постать самого Августина представлена у розвитку. Не можна сказати, що він геть не відповідає нашим уявленням про Августина історичного, але його прихильність до стоїцизму нагадує радше Августина раннього періоду, яким знаємо його з творів «Про порядок» чи «Про блаженне життя», ніж Августина «Сповіді». І першим відзначає це Франческо: «Ти хочеш нагадати мені про стоїчні приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням і стоять ближче до ідеалу, ніж до практики». Зрештою, Августин сам пропонує йому відкинути схиляння перед авторитетом і дає карт-бланш Франческо, який «з трепетом» вступає у дискусію. Суперечка триває в цьому ключі, аж доки Франческо ідентифікує себе з Августином, обираючи смоківницю духовного осяяння Августинової «Сповіді» замість лавра своєї слави. Відтак починається спільна робота із самоаналізу, спрямована на зцілення від внутрішнього конфлікту, впродовж якої обидва учасники діалогу навперейми цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Можливо, в наступних двох днях дебатів Августин – це Петрарка, яким він бачить себе у майбутньому, за умови зцілення, а Франческо – це лауреат Петрарка ще до того, як Істина застукала його вночі, в годину розпачу, але головним персонажем «Таємниці» є оновлений античний діалог; і відколи Петрарка його розпочав, діалог цей триватиме вічно. «Я людина двох світів, що дивиться одночасно назад і вперед», – зізнався Петрарка у передньому слові до свого «Життя славетних мужів». Канадська теолог М. О’Рурк Бойл, переводячи цю думку в контекст духовних творів Петрарки, зазначає, що «благочестя середньовічного поета може бути щирим, але благочестя ренесансного поета іронічне. Якщо Петрарка опиняється в непевній позиції між цими двома культурами, як дволикий Янус, то благочестя його має бути підозрілим: двозначним чи, принаймні, двоїстим».[11] Але суперечка між стоїцизмом