Читати книгу - "Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)"

медпункти, а про «шкоду», про найуразливішу точку мужицького серця. Тому й хвилювалися дядьки, переступаючи з ноги на ногу, і поправляючи шапки, і натрушуючи махорку в паперовий ріжок. Тому й мовчали жінки, і нишком сиділи діти.

* * *

Хороша штука – такий, хоч і десятисильний, «Опель», коли смеркло і коли до Нікополя двадцять верстов із деяким гаком. Перед колесом затанцювало щось, пурхаючи вправо і вліво, як підстрелена птиця, щось строкате і шпакувате і вмить, отямившися, перекотилось на ріллю.

Це найстаріший земельний колоніст – земляний заєць. Він утік і знову обіруч «Опеля» заплазували ховрашки, ховаючися в дірочки на толоці.

Ховрашок – неабияка персона в степу. За нього можна послухати не менше, як за вимерзлу озимину. Він живе на цілині, а в крайньому разі на толоці, але їсть переважно кукурудзу і буряки. Є такі місця, де він чисто виїв усю кукурудзу, і там пересівають просо. Його виливають водою, і доводиться як коли, то й виливати відер із двадцять води, щоб вигонити одного ховрашка з його дірки. Виливши, треба ще його забити. Його викопують із землі, й довгенько доводиться копати. Його труять усякою хімією, і недешево та хімія стає. Він не дуже псує хліба і колись тихомирне жив на цілині латифундій Фальц-Фейна*. Та коли розорали цілину, він під давлінням такої політики пристосувався жити на толоці й обідати на кукурудзі.

Але вже смеркло, і ховрашків не видко. Та вночі в них і не установлено працювати. Вони сплять. Тепер видко тільки дорогу, засвічену двома ліхтарями «Опеля». Рівчачки і горбки, перед якими рука хапається за ручкове гальмо, стають чорні і грізні. Рука хапає гальмо, «Опель» задержується, підкрадається до чорної смуги на світло-жовтім стрижні дороги, завмирає – і враз легко і м'яко перепливає чорну оману. Рука одпускає гальмо – і «Опель» знову виноситься на чистий фарватер. Знову чорний зловісний зиб, знову «Опель» завмирає, і знову легко і чисто перепливає оману.

Із сотні нічних рівчаків більша половина – це світляні ефекти, і враз переживаєш страх, напруження уваги, гальмуєш – і раптом стає спокійно й тепло.

Існує легенда про те, як давно колись, у сиву минувшину, ще перед світовою війною, один веселий бурш* вертався з Берліна в Потсдам (чи інше якесь місце, чого за давністю установити не можна). Був цей бурш трішки напідпитку і вертався він по тополевій алеї вночі, а по тій тополевій алеї він щодня ходив у Берлін на лекції за кілометрів десять чи дванадцять.

І от, ступивши він кілька кроків по тій алеї, побачив перед собою акуратний насвіжо викопаний рівчачок. Дещо здивувався студент, але бадьоро перестрибнув через рівчак і пішов далі – по рівній дорозі. Тільки ж недовго йому довелося йти по гладкому. За кроків декілька він знову побачив рівчак.

Дуже здивувався студент і, бувши німецьким буршем, замислився про те, як невтомно дбає міське урядування, і вдень, і вночі копаючи рівчаки на користь державі і людям у ній сущим. Але, замислившися, не став студент, бо вже було нерано, і, перестрибнувши через рівчак, бадьоро почимчикував далі, добрим згадуючи словом невсипні турботи начальства.

Та от за стільки ж кроків знову перед буршем заявився рівчак. Думаю, що на цей раз уже не замислився і не здивувався добрий бурш, а просто стрибнув і пішов. По тому був рівчак четвертий, і був рівчак п'ятий, і був рівчак шостий, і був рівчак сьомий, і бурш ішов і стрибав, стрибав і йшов аж до самісінького ранку.

Тільки коли свінуло, побачив добрий бурш, що рівчаків і немає і не було рівчаків, а були то лише тіні високих тополь, що, немов університетські педелі під час урочистого іспиту, шпалерами вишикувалися понад дорогою.

«Корисно було б усе ж таки іноді не йняти віри своїм очам», – вирішив я, згадуючи тую легенду. Скільки разів мусив стрибнути невдаха-бурш за те, що не розібрався попереду в відношенні нашого знаття до реальної дійсності.

Так міркуючи, я покинув ручку гальма і одхилився назад. Знову виросла глибока омана, але я сидів спокійно. «Опель» підійшов до чорної смуги – і враз усіх нас підкинуло на пів'ярда вгору. Шофер сам схопився за гальмо, і «Опель» прикро став.

Але став він на одну частку секунди; рука одпустила гальмо, і ми знову випливли на світлий рушник дороги. Перед нами заблимав Нікополь, виріс поворот і насунули чорні куби домів.

Було холодно, як восени. Найприємніше було згадувати про чай.

Та згадка про чай так згадкою і зосталася.

Була ж Трійця, і нікопольці наполягли на горілку. Отже чаю не знайшли. Ходили, балакали, наймали номери, шукали убиральні і поснули. Чай був уже вночі – в готелі знайшовся самовар. Пили чай, ходили-балакали, знов ходили, знову балакали.

Перед тим, як заснути, я замислився про сифони. Сифон, відома річ, – машина, побудована за принципом Торрічеллі*. Що це був за Торрічеллі, я на сонну голову не скажу – ручуся тільки, що якийся італієць, але сифон – це машина неабияка. Згадайте тільки, яка від нього буває розвага дітям; содова вода в пляшках – це ніщо, це помиї проти сифона. Коли придушити його на потилицю, він, мов живий, сичить і ллє воду, зовсім як сичить і ллє воду редактор провінційної газети, коли йому доводиться писати передову.

Пригадую, як я сам, підстібуваний жагою нових знань і філософічною допитливістю, придбав на всі свої двадцять копійок здоровезний сифон сельтерської води. Мені ніяк раніше не доводилося випивати уряд більше як одну склянку тієї сельтерської води, за браком своїх власних грошей, і мені кортіло випити цілий сифон.

Перші дві склянки я випив швидко і з великою приємністю, бо було тоді літо. Потім стало трохи важче, та я не здавався і пив далі.

Десь коло п'ятої склянки я почав добирати, що непогано було б вийти на вулицю. Та ще в сифоні було чимало матеріалу. Я вихилив нашвидку ще дві склянки і вийшов.

Що було далі – я того до пуття не пам'ятаю. Думаю що було тяжко. Коли уявите собі, що вам у рота вставили клістирну дудочку, другий кінець якої утоплено в Атлантичнім океані, можна приблизно добрати, що я переживав у ті хвилини, так необачно поринувши у філософські експерименти.

Мною керувала в тій історії необорна жага знання досвіду. Енка з Луганського заводу, навпаки, підганяла ідея режиму економії. Коли траплялося, розповідав він, що на столі після вечері залишався невипитий сифон, він запитував у