Читати книгу - "Гуляш із турула"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 42
Перейти на сторінку:
Синдбада стала варена яловичина і півлітровий графин вина. З діалогу персонажів пізніше дізнаємося, що це власне Синдбад — другий чоловік жінки кельнера. І вона, чи з невпевненості його почуттів, чи з розчарування у своєму коханні, — кинулась у ріку. І це не єдина жінка, що наклала на себе руки через Синдбада. На його совісті також продавщиця квітів (викинулась із вікна) і, хтозна, можливо, й багато інших жінок, бо ж у прагненні жити Синдбад збуває їм свій потяг до смерті. Наче поліцай-регулювальник на перехресті вулиць життя, він вказує на дорогу, яка веде в нікуди. Справжній енергетичний вампір, що висмоктує з їхніх сердець і розуму поживу для свого існування, немов мозок з телячої кістки. Така собі гра в безсмертя на фоні похоронних декорацій. У любовних походеньках Синдбад вгамовує свій weltschmerz[15], а в споживанні їжі отримує короткочасне вгамування голоду на почуття. У постійних мандрах він втікає від власної смерті. Синдбад не любить «теперішніх часів» і живе виключно спогадами з минулого, однак при цьому ніяк не може з ними змиритись. Сентиментальні спогади про ті давні часи, пригадування жінок, котрі його полишили і котрих він покинув, котрі втопились, викинулися з вікна, котрих собі взяли не мужчини, а черви, — все це ніщо інше, як тільки щеплення проти смерті: у свідомість уводиться невеликою дозою вірус смерті, щоб могла виробитись опірність проти справжньої смерті.

Не люблю їстівних каштанів, волію краще рейтеше[16] з каштановою начинкою. Кожен повинен мати свою будку із рейтеше, до якої залюбки можна навідатися, тоді життя набирає більшої упорядкованості, бо зникає потреба метатись у пошуках тієї єдиної, в життя приходить спокій. Моя будка стоїть біля кінцевої зупинки автобуса № 21 на вершечку Швабської гори, але, якщо мені не хочеться їхати аж так далеко, то я навідуюсь у кіоск «Тітки Роужі» біля вокзалу «Південний» у Будині. Тут рейтеше — рулети з фруктовою, сирною або каштановою начинкою — завжди гарячі, щойно з печі, присипані цукровою пудрою, в тонкому пергаментоподібному листковому тісті, що ламається від найніжнішого надкушування.

Переїдання — це щеплення проти смутку. Отже, угорський смуток вгамовується саме в корчмі, де, однак, у результаті обжирання людина впадає в ще більшу меланхолію. Таку, як у корчмі «Рейтішош» (означає «беркут»; і чому не «турул»?). «Рейтішош» знайти непросто, він ховається біля залізничних колій неподалік вокзалу «Келенфюлд» в ХІ районі. Це найпотворніший і найбільш занедбаний вокзал у Будапешті. За місцевою вокзальною ієрархією на четвертій позиції після «Келеті», «Нюґаті» і «Дейлі». Уся площа Етеле, на якій стоїть вокзал, нагадує захолусний транспортний пункт для пересадки пасажирів десь у Варшаві або деінде. Тут знаходиться кінцева зупинка трамваїв, де водночас починаються і закінчуються дев’ятнадцятий і сорок дев’ятий маршрути. Також тут велика кінцева автобусна зупинка, з якої щомиті відправляються автобуси швидкого червоного маршруту номер сім і номер сто сімдесят три в напрямку до центру, а ще — стоянка таксі. Тут же і вокзальний притон «Решті кочма», де чекають не на потяг, а щоб минув час, якого чомусь забагато і з яким не ясно, що робити. До «Решті кочма» час від часу навідується поліційний патруль і перевіряє тутешніх алкоголіків, що тупим поглядом зависли над порожньою чаркою з-під паленки. Завдяки цьому протягом хвилини тут бодай щось відбувається, принаймні якась видимість зміни, але й вона минається. Час продовжує тривати, і навіть стогін гальмування потягів тут не чути.

Щоб добратись до «Рейтішоша», треба пройтись довжелезним підземним переходом від Етеле тейр на другий бік колій; точнісінько так має виглядати тунель, у котрий ми нібито потрапляємо після смерті: довгий, низький, сліпучо білий. Цей тунель, проте, брудно-жовтий, тут тхне розлитим пивом, залізничними мастилами і пересмаженими фастфудами з будок, що втиснулись у стіни біля входу на Етеле тейр. Коли виходиш із тунелю і крокуєш у напрямку життя, відразу треба зійти направо, піднятися сходами і йти трохи прямо, аж до шлаґбаума. Далі дорога легкою дугою викривлюється наліво, і вже на підході до необштукатуреного будинку з посірілої від часу цегли (багато років тому, певно, червоної) мерехтить зелена неонова реклама пива «Боршоді» — «Пінистий бік життя». Піниться тут піна ілюзій, у будинку з порепаними вивісками, прибитими над входом ще десь у шістдесятих роках або сімдесятих. Відтоді вони вказують мандрівникам і паломникам, котрі шукають ілюзії задоволення, дорогу до мекки спасенних тушкованих та смажених м’ясив. Тут є: пюркюльти з потрухів, із свинячих варених ніжок, з яловичини; свинячі печінки зі шпинатом; паніровані котлети, присипані твердим сиром; гуляш із квасолі; маринований гострий перець; свіжа капуста; мариновані огірки, — ох! — моя невідворотна печія після відвідин «Рейтішоша». Тоді стравохід пече, і цей вогненний стовп, — що входить через гортань, палає грудною кліткою вниз по стравоходу, аж до заднього проходу, — ніяк не загасити, навіть содовою шипучкою. Цього тягаря також не вдасться позбутись навіть трьома чарками «Унікуму». На плечі сідає велетенський птах і своїми крилами загортає тебе в сон, що не приносить жодного полегшення і відпочинку. Після вечері тягар чревоугодництва сідає не тільки на печінку, але й на душу. До речі, не згадавши цього слова на «д», говорити про угорців було б дуже непросто. Що б там не було, я повернусь до «Рейтішоша», бо повертаюсь до місць, позначених моїми печіями, післявечірнім сумом, гастрономічною меланхолією.

У «Рейтішоші» десь уже під вечір доволі проблематично знайти вільний столик, інколи доводиться чекати і півгодини, аж поки місця звільнять тутешні дядьки, котрим добре під п’ятдесятку і котрі намагаються закадрити язикатих дівуль-підлітків, що добре вивчили англійські факи, але, безперечно, найкраще послуговуються таки рідним угорським матом. За той час можуть нарешті почати підніматись із крісел тяжкі квадратоподібні пацани в чорних шкірянках, із золотими ланцюгами на бичачих шиях. Виходячи з корчми, на прощання вони цілуються з кельнером, але не з п’яної великодушності, а нормально, як прийнято серед мужчин на Півдні: двічі в щоки. Просто до «Рейтішоша» вітрами занесло цю традицію з Балкан.

Угорська душа — це головна причина всіх нещасть, а всезагальна національна «душ-ність» якраз проявляється саме в їжі. Угорщина — «душна» країна. Мала і рівнинна, по колу оточена горами сусідніх держав. До того ж, горами, що були колись угорськими, і угорці ніколи не змиряться з їх утратою. У минулому були Карпати, сьогодні залишилась тільки гора Кейкеш у напрямку до Еґера — найвища точка Угорщини (1014 метрів). На неї можна спокійно виїхати машиною, тільки треба заплатити за стоянку на самій вершині. Таке розташування країни

1 ... 5 6 7 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гуляш із турула», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гуляш із турула"