Читати книгу - "Покора"

на курси енології[5] чи взятися до збирання моделей літаків…

Решта дня була надто виснажлива, причому виснажували мене переважно самі ж аспіранти – для них це був тільки плюс, для мене радше навпаки; розрадив хіба вибір індійської страви, яку я ввечері мав розігріти у мікрохвильовці («Chicken Biryani»? «Chicken Tikka Masala»? «Chicken Rogan Josh»?), передивляючись політичні дебати на каналі «France 2».

Того вечора виступати мала кандидатка від Національного фронту, яка весь час твердила, що любить Францію («Але яку Францію?», – не дуже доречно чіплялись до неї коментатори-лівоцентристи), а я все міркував, чи справді завершилось моє сексуальне життя; переконаності не було, тож більшу частину вечора я збирався зателефонувати Міріам – мені здавалося, що вона ще не знайшла для мене заміни, адже я кілька разів зіткнувся з нею на факультеті і перехопив погляд, який можна було б вважати настирливим, – проте, чесно кажучи, в неї завжди був настирливий погляд, навіть коли йшлося про вибір шампуню; ні, не варто було занадто спокушати себе, краще приділити більше уваги політиці – адже саме зараз активісти різноманітних рухів переживали важливі моменти, а я, безперечно, марнів.

«Щасливі ті, кого задовольняє життя, хто бавиться в нього і знаходить у ньому втіху», – цією фразою Мопассан починав статтю про роман «Назворіт» для журналу «Жиль Блас». Хоча на загал до натуралістів історія літератури поставилася нещадно, а Гюїсманса нахвалювали переважно за те, що до кінця тягнув лямку, все ж стаття Мопассана глибша й ґрунтовніша, ніж дослідження Блуа, яке того ж року з’явилось у журналі «Чорний кіт». Навіть коли перечитуєш зауваження Золя, бачиш їхню поміркованість; Дез-Ессент (головний герой) дійсно від першої до останньої сторінки лишається тією самою людиною, у книжці справді нічого не відбувається – більше того, не може відбутись, дія тут, у певному сенсі, сліпа, як постріл; проте важко погодитися з тим, що Гюїсманс у жодному разі не міг написати продовження «Назворіт», що шедевр перетворився на пастку, – а хіба це не доля будь-якого шедевру?! Після подібної книжки Гюїсманс просто не міг залишатися натуралістом – саме це зауважив Золя, а Мопассан (більш артистична натура) помітив у першу чергу шедевр. Усе це я виклав у коротенькій статті для часопису «Нотатки про письменників дев’ятнадцятого століття» – це заповнило кілька днів; втіха від писання була більшою від захоплення виборчою кампанією, проте це аж ніяк не заважало мені весь час згадувати про Міріам.

Певно, не так давно вона була гарненькою готкою, перш ніж перетворитися на шикарну юнку з чорним каре, білосніжною шкірою і темними очима; шикарну, однак не вельми сексуальну; ознаки прихованої сексуальності Міріам були більш ніж стриманими. Кохання чоловіка є нічим іншим, як визнанням отриманої утіхи, а мене до того ніхто так не утішав, як Міріам. Вона вміла стискати піхву (то злегка, повільними ніжними рухами, то різкими бунтівними поштовхами), з неймовірною грацією викручувала задком, перш ніж віддати його мені. Що ж до оргазмів, то нічого подібного я не бачив – кожен оргазм вона переживала мовби уперше і водночас востаннє в житті. Кожен із них був гідний зватися сенсом життя чоловіка.

Повагавшись іще кілька днів, я таки їй подзвонив, і ми домовилися побачитися того ж дня.

До колишніх подружок ми звертаємося на «ти» – це вже за звичкою, – але трах поступається поцілункові. Міріам мала куцу чорну спідничку, так само чорні панчішки; я запросив її до себе (йти до ресторану особливого бажання не було), і вона з цікавістю роззирнулася, перш ніж сісти на канапу; спідниця була аж занадто коротка, а ще Міріам майстерно нафарбувалася. Я запитав, чи не хоче вона чогось випити.

– Так, певно, – відповіла вона, – бурбон, якщо в тебе є.

Вона зробила ковток.

– Щось змінилося, але не розумію, що саме….

– Занавіски, – відповів я. Я повісив нові тюль і штори – жовтогарячого та вохряного кольорів відповідно, з орнаментом у етнічному стилі. Також я придбав шматок тканини у тон шторам – він прикрашав канапу.

Міріам обернулася, стала колінами на канапу, щоб краще роздивитися занавіски.

– Мило, – зрештою виснувала вона, – і навіть дуже! У тебе завжди був смак. Принаймні як для мачо!

Вона знову вмостилася на канапі обличчям до мене.

– Ти ж не проти, якщо я називатиму тебе мачо?

– Не знаю. Певно, я і є мачо – принаймні, подібний до нього. Насправді я ніколи не вважав, що надання жінкам права ходити на вибори, навчатися разом із чоловіками і працювати у всіх галузях – розумний вибір. Авжеж, зрештою ми до цього звикли, але якщо добре поміркувати, то чи це справді добра ідея?

Міріам здивовано примружилась, і на мить мені здалося, що вона справді замислилася над цим запитанням, – та я й сам над ним замислився, аж раптом збагнув, що відповіді на це запитання не маю, далебі як і на будь-яке інше.

– Отже, ти виступаєш за повернення до патріархату?

– Я ні за що не виступаю – тобі це добре відомо. Однак патріархат хоча б мінімально виправдовував своє існування. Як суспільна система, він був доволі стійкий: у родинах були діти, ці діти повторювали вже звичну схему, словом, колесо оберталось. А у теперішньому суспільстві дітей немає – отже, воно не витримує критики.

– Дійсно, на рівні теорії ти справжнісінький мачо. Проте ти – мачо з вибагливим літературним смаком: Малларме, Гюїсманс, – і це, безперечно, віддаляє тебе від ідеалу. Я додала б до цього незвичну жіночу чуттєвість – лише подивись на всі ці тканини! Утім, одягаєшся ти, мов селюк. Звісно, можна було б удати такого собі мачо в стилі «ґрандж», але ти не є фанатом гурту «Зі-Зі-Топ», правда ж? Ти завжди любив Ніка Дрейка. Словом, дивак.

Я оновив бурбон у своїй склянці, перш ніж дати відповідь Міріам. Часто за агресією приховується прагнення спокусити – я читав про це в Бориса Цирюльніка, а Цирюльнік – серйозний тип, тут не до жартів, крутий авторитет серед психологів, на кшталт Конрада Лоренца, але у світі людей[6]. Тим часом, очікуючи на мою відповідь, Міріам трохи розвела стегна – справді, це була мова тіла, жодних ілюзій.

– Насправді немає нічого дивного – просто твої знання з психології походять із жіночих журналів, націлених на певні типи споживачів: схиблених на екологічності представниць богемної буржуазії, публічних панійок, дружніх до ґеїв клаберок, комп’ютерних фанаток, прихильниць «технологічного дзену» – щотижня журнали вигадують нові типажі. Я ж просто не відповідаю жодному з відомих профілів споживача.

– Може… тобі не здається, що цього вечора ми могли б поговорити про щось приємніше? – Вона мовила це з надривом, і я раптом знітився.

– Їсти хочеш? – запитав я, намагаючись викрутитись із