Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

лякали хлопів вогнем і мечем, якщо схоплять тебе в поселенні. За другим разом обіцяли нагороду. За те, якщо знайдуть труп. Твої переслідувачі переконані, що ти лежиш мертвою в лісах, у якомусь яру чи ямі.

— І вони не спочинуть, — пробурмотіла вона, — допоки не знайдуть трупа. Знаю це надто добре. Мусять мати доказ, що я мертва. Без того доказу вони не відступляться. Будуть усюди лізти. Аж врешті-решт прийдуть і сюди…

— Їм те аж занадто важливо, — зауважив він. — Я б сказав, важливо надзвичайно…

Вона стиснула вуста.

— Не лякайся. Я поїду раніше, ніж вони мене знайдуть. Не підставлю тебе… Не бійся.

— Звідки припущення, що я боюся? — стенув він плечима. — Що є причиною, аби я боявся? Сюди ніхто не доїжджає, тут тебе ніхто не відслідкує. Утім, якщо ти висунеш носа з очерета, то потрапиш своїм переслідувачам просто в руки.

— Іншими словами, — вона гордовито підвела голову, — я мушу тут залишитися? Це ти хотів сказати?

— Ти не в’язень. Можеш поїхати коли заманеться. Точніше: коли зумієш. Але можеш і залишитися тут у мене й перечекати. Тим, хто тебе жене, колись воно набридне. Завжди набридає, раніше чи пізніше. Завжди. Можеш мені повірити. Я на тому розуміюся.

Її зелені очі блиснули, коли вона на нього глянула.

— Зрештою, — сказав він швидко, стенувши плечима й відводячи від неї погляд, — вчиниш, як забажаєш. Повторюю, я тебе тут не прив’язую.

— Сьогодні я точно не поїду, — пирхнула вона. — Заслаба я… Та й сонце зараз зайде… А я стежок не знаю. Тож ходімо до хати. Щось я змерзла.

* * *

— Ти сказав, що я лежала у тебе шість діб. Це правда?

— Навіщо б мені брехати?

— Не злися. Я намагаюся підрахувати дні… Я втекла… Поранили мене… у день Зрівняння. Двадцять третього вересня. Якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи, то в останній день Ламмаса.

— Це неможливо.

— Навіщо б мені брехати? — крикнула вона й застогнала, хапаючись за обличчя.

Висогота дивився на неї спокійно.

— Не знаю навіщо, — сказав прохолодно. — Але я колись був лікарем, Цірі. Дуже давно, але і досі вмію відрізнити рану, яку завдано десять годин тому, від рани, яку завдали чотири дні як. Я знайшов тебе двадцять сьомого вересня. Тож пораненою ти була двадцять шостого. Третього дня Велена, якщо ти вважаєш за краще рахувати, як ельфи. Через три дні після Еквінокції.

— Я була поранена на саму Еквінокцію.

— Це неможливо, Цірі. Ти помиляєшся з датами.

— Напевне ні. То ти маєш якийсь застарілий пустельниковий календар.

— Ну й нехай. Чи воно аж таке має значення?

— Ні. Не має жодного.

* * *

Трьома днями пізніше Висогота зняв останні шви. Мав усі причини, аби бути задоволеним і гордитися своєю роботою, — лінія шву була рівною і чистою, можна було не боятися бруду, що вріс би татуюванням у рану. Втім, задоволення хірургу псував вид Цірі, яка у похмурому мовчанні вивчала шрам у дзеркальці, що вона його крутила на всі боки, намагаюсь — безрезультатно — закривати шрам волоссям, зачісуючи те на щоку. Шрам спотворював. Це було фактом. І ради на те не було. Нічим не могло допомогти удавання, що все добре. Шрам, усе ще червоний, напухлий, наче мотузка, у пунктирі слідів від голки й позначений відтисками ниток, виглядав жахливо. Такий стан мав шанс поступово — а може, навіть і швидко — виправитися. Утім, Висогота знав, що не було жодних шансів, аби шрам зник і перестав спотворювати обличчя.

І хоча Цірі почувалася значно краще, на здивування і задоволення Висоготи, про від’їзд говорити перестала. Вивела з сараю свою чорну Кельпі — Висогота знав, що на Півночі назву «кельпі» носила грізна морська потвора, яка, згідно з віруваннями, могла набувати вигляду чарівного жеребчика, дельфіна чи навіть вродливої жінки, але насправді завжди виглядала наче купа трави. Цірі осідлала кобилу й кілька разів об’їхала навколо подвір’я і хати, після чого Кельпі повернулася до стодоли, аби складати товариство козі, Цірі ж — до хати, аби складати товариство Висоготі. Навіть допомагала йому — скоріше за все, через нудьгу — зі шкірами. Коли він сортував нутрій відповідно до розмірів і кольорів, вона розділяла ондатр на хребетики й черевця, розтинаючи шкірки вздовж по вставленій всередину дощечці. Пальці вона мала аж занадто вправні.

Власне, за тим заняттям відбулася між ними досить дивна розмова.

* * *

— Ти не знаєш, хто я така. Навіть не здогадуєшся, хто я така.

Вона кілька разів повторила те банальне твердження і трохи його роздражнила — його образило б, якби довелося виказати свої почуття такій ото шмаркачці. Ні, цього він допустити не міг, не міг видати й цікавості, яка його дражнила.

Цікавості, по суті, безпідставної, бо ж він легко міг здогадатися, ким вона була. Молодіжні банди не були рідкістю й у часи Висоготи. Роки, що минули, не могли б зняти привабливу силу, із якою шайки притягували цуценят, жадібних до пригод і сильних вражень. Чи не завжди — на їхню погибель. Шмаркачі, які відбулися шрамом на морді, могли вважати себе за щасливчиків — на менш щасливих чекали тортури, мотузка, гак чи паля.

Ха, від часів Висоготи лише одне, мабуть, піддалося деяким змінам — наступ емансипації. До банд тяглося не тільки юнацтво, а й подурілі дівчата-підлітки, які бажали коня, меч і пригоду більше, ніж кужіль, в’язальний гачок та очікування сватів.

Висогота не сказав того їй прямо. Сказав манівцями. Але так, аби вона знала, що він знає. Аби дати їй зрозуміти: якщо вже хтось тут і є загадкою, то напевне не вона — молода розбійниця з банди молодих розбійників, яка чудом втекла від облави. Знівечена шмаркачка, яка намагається оточити себе німбом таємничості…

— Ти не знаєш, хто я така. Але не бійся. Я скоро поїду. Не стану наражати тебе на небезпеку.

Висоготі те набридло.

— Мені не загрожує жодна небезпека, — сказав сухо. — Бо ж яка б то? Навіть якщо з’явиться тут погоня, що поганого може статися зі мною? Надання допомоги злодіям-утікачам карається, але не у випадку пустельника, бо пустельник щодо світських справ несвідомий. Привілеєм моїм є приймати будь-кого, хто потрапить у цю пустинь. Ти добре сказала: я не знаю, хто ти така. Звідки я,