Читати книгу - "Королева пустелі"

але не вловивши делікатності ситуації, напросився їх супроводжувати. Аналогічно неромантичний Г’ю, ледве переступивши рідний поріг, одразу ж попрямував у кабінет і зарився в папери. Покинута у вітальні наодинці з Чарльзом, мріючи, щоб він якнайшвидше пішов, зніяковіла Флоренс розмовляла на відсторонені теми, а її не менш знічений новий родич закляк у кріслі, не знаючи, що відповідати.

Задоволена Ада нарешті відбула до Лондона, і для восьмирічної Ґертруди та п’ятирічного Моріса почалося нове життя. Оскільки діти в такому віці ще не усвідомлюють, що у їхніх батьків є приватні справи, новина про одруження татка з Флоренс могла стати для них шоком. Обговорюючи свою нову мачуху, Моріс припустив, що їй років вісімдесят, однак сестра наполягала, що їй трохи менше — можливо, не більше шістдесяти. Бідолашній Флоренс було лише двадцять чотири, на вісім років менше, ніж Г’ю.

Так у життя Ґертруди увійшла добросердна жінка, яка вплинула на її розвиток більше за будь-кого. Цей вплив, хоч і не завжди з бажаним результатом, був здебільшого позитивним і суттєвим. Флоренс мала чимало талантів. Вона зналася на музиці й літературі, писала есе і п’єси; могла з будь-ким знайти спільну мову; цікавилася соціологією та дитячою освітою. Усе, що робила Флоренс, лишалось у рамках ролей, які вона вважала найважливішими для жінки й матері. Безмежно віддана сім’ї, вона водночас відзначилась активною громадською діяльністю. Її заслуги перед громадою принесли Флоренс публічне визнання, а з часом — і Орден Британської Імперії. Драми й комедії, які вона любила писати, спочатку призначалися лише для дитячих домашніх вистав. Але пізніше, під дружнім тиском знайомих театралів, вона написала три п’єси, які поставили на сценах театрів лондонського Вест-Енду. Що цікаво, Флоренс наполягала на нерозголошенні свого авторства.

Флоренс була спочатку спантеличена північними звичаями. Щойно познайомившись із сусідами, вона почала по вівторках влаштовувати для сімейних пар домашні «прийоми» з легкими напоями. З чималим подивом вона дізналася, що йоркширці не супроводжують своїх дружин на такі заходи. Її біограф Кірстен Ванґ пише про одну даму, яка прийшла разом із чоловіком і пошепки жалілася розгубленій Флоренс: «Ледь-ледь я вблагала містера Т. піти зі мною. І чого це мені вартувало!». Неначе боячись осуду з боку подруг, усі жінки приходили разом, але у домі розсідалися по різних кутках, після чого западала тиша. Не знаючи, як їм догодити, Флоренс, приміром, запрошувала їх сідати ближче до каміна, однак у відповідь чула: «Дякую, мені і тут добре». В одній зі своїх книжок Флоренс пише про героїню, учительку, яка щойно приїхала на Північ: «Вона почувалася ніяково серед прямодушних мешканок Йоркшира... Це був той клас людей, які мовчать, коли їм нічого сказати; коли ж вони говорили, їхня грубувата відвертість бентежила її навіть більше. Водночас ці жінки були доброзичливі й ставилися до неї з приязню». Завдяки завзяттю нової місіс Белл її «прийоми» незабаром стали невід’ємною частиною світського життя міста.

Понад усе Флоренс прагнула налагодити стосунки з дітьми Г’ю. Восьмирічна Ґертруда дивилася на неї з недовірою й водночас з цікавістю. У незнайомці, яка увірвалася в їхню сім’ю, було дещо, що вабило дівчинку — паризький лоск, як у манерах, так і в одязі. Хоча загалом Флоренс була людиною серйозною та схильною до моралізаторства, вона ніколи не висловлювала претензій, якщо хтось виявляв інтерес до її зовнішнього вигляду, і не вважала любов до гарного одягу проявом легковажності. Вона старанно приховувала свої думки й погляди, висловлюючи їх радше у формі оповідань чи есе. Ось, наприклад, як вона описує одну героїню:

«В Урсулі було те, що французи називають „genre”[6]... Найточнішим англійським відповідником є слово «стиль», але воно... означає також і зовнішній шик; тоді як „genre” — це витонченість внутрішня, вона характеризує не сам одяг, а те, як його носять. В англійській мові немає точного відповідника, бо саме поняття трапляється так нечасто, що не виникає й потреби в окремому терміні».

За прикладом Флоренс Ґертруда теж розвивала в собі «genre», те, що люди при знайомстві з нею характеризували як «лондонські манери, паризькі туалети». Проте сама Флоренс не була модницею. Вона все життя носила сукні, модні за часів короля Едуарда, бо вважала, що вони їй личать, навіть у двадцяті роки XX століття, коли в моду ввійшли короткі спідниці. Її онука згадує, як одного разу в Лондоні бабуся послизнулася на тротуарі й упала. Дівчинка була щиро здивована тим, що у бабусі під спідницею... такі ж ноги, як і в усіх людей! Дещо схильна до манірності Флоренс не знімала з рук сірих шовкових рукавичок, не лише надворі, а й у приміщенні, навіть коли грала на роялі.

Ґертруда швидко росла. Вона була норовливою дитиною, що звикла змагатися з тіткою Адою, гувернанткою, рідним братом і навіть домашньою прислугою за батьківську увагу. Така дитина легко могла стати для молодої мачухи ворогом. Проте Флоренс, навпаки, була вкрай турботливою, завжди сповненою ніжності, доброти й співчуття. Вона була уважною до обох дітей, завжди готовою вислухати й підбадьорити. Флоренс не терпіла неробства й дітям знаходила постійні заняття: якщо з’являється вільний час, то слід проводити його за книжкою, а не за «бездумним вештанням». Пасинкові вона любила читати вголос. Моріс не був надміру емоційним, та й рідну матір, з огляду на його вік, він не пам’ятав, тож до Флоренс хлопчик прикипів миттєво.

Ґертруда довго не могла визначитись у своєму ставленні до мачухи, яку їй треба було називати «мамою». Г’ю, безперечно, намагався вплинути на доньку, просив її бути доброзичливою й слухняною; але те, що в їхні стосунки ввійшов хтось третій, жінка, яку Ґертруда спершу сприйняла ворожо, не могло не лишити болісного осаду в дитячій душі. Зв’язок між Ґертрудою і Г’ю був дивовижним. Вони обожнювали одне одного і зберегли це взаємне почуття на довгі роки, навіть перебуваючи в різних куточках світу. Флоренс писала: «Невід’ємною частиною життя Ґертруди з раннього її дитинства були стосунки з батьком. Її відданість батькові, її щиросердне захоплення ним, їхня міцна дружба і глибока взаємна прив’язаність були самим сенсом існування для них обох аж до самої її смерті». Ці слова також розкривають у Флоренс шляхетну людину з бездоганною інтуїцією: вона ніколи не дозволяла собі ревнувати, ніколи не намагалася розірвати зв’язок між батьком і донькою.

Художник сер Едвард Поінтер, член Королівської академії мистецтв, 1876 року написав подвійний портрет. На ньому зображені не Г’ю і Флоренс у весільному вбранні, як можна було б очікувати, а восьмирічна Ґертруда (руді кучері спадають на плечі