Читати книгу - "Кінець зміни"

втратила ані краплі колишнього шарму. Оксамитовий погляд її сірих очей переходить від Холлі до Ходжеса й назад.

— А ви схудли, — зауважує вона, і це може бути і похвалою, і звинуваченням.

— У нього щось зі шлунком, то він аналізи здав, — каже Холлі. — Результати мали бути сьогодні, але…

— Ну не треба, Холс, будь ласка, — зупиняє її Ходжес. — Це ж не медичний консиліум!

— Ви удвох просто як старе подружжя, — відзначає Іззі.

Холлі спокійно відповідає:

— Шлюб із Біллом зіпсував би наші ділові стосунки.

Піт сміється, Холлі здивовано зиркає на нього, і всі заходять у будинок.

Будинок славний, у стилі Кейп-коду, і в ньому, попри холодну погоду й розташування на горі, дуже тепло. У передпокої всі четверо надягають гумові рукавички й бахіли. Як усе повертається, чудується Ходжес. Наче й не минало ніколи.

У вітальні на стіні картина з окатим хлопчиськом, а на другій — телевізор із великим екраном. Перед ним — крісло і кавовий столик. На столі акуратним віялом розкладено часописи про знаменитостей на зразок «ОК!» і жовта преса типу «Inside View». Посеред кімнати на килимі продавлено дві глибокі канавки. Ось тут вони вечорами дивилися телек, міркує Ходжес. А то й цілими днями. Мати в кріслі, Мартіна в інвалідному візку. Мабуть, тонну той візок важив, он які ями понадавлював.

— А матір як звали? — питає він.

— Дженіс Еллертон. Її чоловік Джеймс помер двадцять років тому, як стверджує… — Піт, чоловік старого гарту, як і Ходжес, ходить не з айпадом, а з блокнотом. Тепер він зазирає в записи. — Як стверджує Івонна Карстерс. Вона і друга помічниця Джорджина Росс знайшли тіла невдовзі після того, як прийшли сюди вранці перед шостою. Їм за такі ранні приходи додатково платять. Росс нам не дуже допомогла..

— Вона щось нерозбірливе молола, — пояснила Іззі. — А от Карстерс молодцем трималася, голову не втрачала. Одразу зателефонувала в поліцію, і ми вже о шостій сорок прибули на місце.

— Скільки було мамі?

— Точно не знаємо ще, — відказав Піт. — Але не першої свіжості дама.

— Сімдесят дев’ять, — розповіла Холлі. — В архівах новин, які я переглядала, чекаючи на Білла, щоб зібратися на думці, знайшлося, що на момент трагедії в центрі їй було сімдесят три.

— Тяжко на такій старості про інваліда дбати, — прокоментував Ходжес.

— Але жінка була в хорошій формі, — відзначила Ізабель. — Ну, принаймні Карстерс так каже. Сильна. І допомагали їй багато. У неї були гроші, бо…

— …вони отримали страховку, — закінчує Ходжес. — Мене Холлі дорогою просвітила на цей предмет.

Іззі скоса поглядає на Холлі. Холлі не звертає уваги. Вона роздивляється кімнату. Фотографує поглядом. Принюхується. Проводить рукою по спинці материного крісла. У Холлі емоційні проблеми, жінка шалено начитана, але при цьому відкрита до відчуттів зовнішнього світу, як мало хто з людей.

Піт каже:

— Дві помічниці приходять зранку, дві вдень, дві ввечері. Сім днів на тиждень. Приватна компанія, — зазирає в записник, — «Хатні помічники». Усе, що треба було важкого підіймати, робили вони. Також є економка Ненсі Елдерсон, тільки, очевидно, її тут немає. У кухонному календарі написано: «Ненсі в Чаґрін-фоллс» — позначено сьогодні, вівторок і середу.

Коридором надійшли двоє чоловіків — також у рукавичках і бахілах. Очевидно, з тієї частини будинку, де мешкала покійна Мартіна. В обох у руках пакети з речовими доказами.

— Усе сталося в спальні й ванній, — каже один з них.

— Є у вас щось?

— Ну, десь таке, як і варто було чекати, — каже другий. — Вийняли з ванни кілька сивих волосин, що не дивно, адже в ній милася літня жінка. Знайшли в ванній і сліди калу — але лише сліди. Теж нічого дивного. — Побачивши питальний погляд Ходжеса, спеціаліст додає — Вона носила підгузник. Жінка її підмивала.

— У-у… — кривиться Холлі.

Перший спеціаліст каже:

— Там є і стільчик для душу, але він стоїть у кутку: на ньому рушники складені. Схоже, ним ніхто ніколи не користувався.

— Може, її мочалкою обтирали, — припускає Холлі.

Холлі, вочевидь, досі було гидко — чи то від думки про той підгузник, чи від лайна у ванні, — але її погляд і далі блукав навколо. Вона могла б про щось запитати, кинути якесь зауваження, але здебільшого жінка мовчала: люди завжди її лякали, особливо в замкненому просторі. Але Ходжес добре її знав — ну, принаймні наскільки це можливо — і добре розумів: вона насторожі.

Заговорить вона вже потім, і тут уже Ходжес буде уважний. Минулого року, коли розплутували справу Сауберса, він виявив, що слухання Холлі серйозно окуповується. Вона мислить поза шаблонами, часто за милю від шаблонів, і її здогади можуть виявитися просто надзвичайними. І хоча вона за природою й боязка — Бог її знає, з яких причин, — ця жінка здатна виявляти відчайдушну хоробрість. Саме через Холлі нині Брейді Хартсфілд, той самий «Містер Мерседес», лежить у регіональній клініці мозкових травм «Лейкс» при лікарні імені Кайнера. Холлі шарахнула його по голові шкарпеткою, повною кульок від підшипників, і проломила череп — і Хартсфілд не встиг спричинити катастрофу ще жахливішу, ніж та кривава подія в центрі. Ну а тепер злочинець живе у сутінковому світі, про який головне світило клініки мозкових травм каже: «Стабільний вегетативний стан».

— Паралізованих можна мити в душі, — додає Холлі, — тільки це незручно через те обладнання, до якого вони під’єднані. Тож їх більше мочалкою обтирають.

— Ходімо на кухню, там світліше, — каже Піт, і всі так і роблять.

Перше, що помічає Ходжес, — це сушарка для посуду, де стоїть одна-єдина тарілка — та, з якої востаннє їла місіс Еллертон. Кухонний стіл просто сяє, а підлога така чистісінька, що хоч їж із неї. Ходжес міркує: напевно, і її ліжко нагорі теж чепурненько застелене. Може, й килими вона пропилососила. А тут отаке — підгузник! Ну, видно, дбала жіночка, про що могла. Колись уже опинившись перед питанням про самогубство, Ходжес може встановити зв’язок.

6

Піт, Іззі і Ходжес сидять за столом на кухні. Холлі просто сновигає навколо — іноді зупиняється за спиною в Ізабель, поглядаючи на фотографії, які Іззі склала до теки під назвою «Еллертон / Стовер», іноді зазираючи в усілякі шафочки, і її пальці в гумових рукавичках торкаються речей обережно, немов метелики.

Іззі продивляється знімки, гортаючи їх на екрані під час розмови.

На першому фото — дві немолоді жінки. Обидві м’ясисті й широкоплечі, вбрані в червону нейлонову форму «Хатніх помічників», але одна з них (певне, Джорджина Росс, здогадується Ходжес) плаче, обхопивши себе руками