Читати книгу - "Чорнильне серце"

очима, що зачаївся в бамбукових заростях під огорожею, або бистрину з порогами, яка пінилася праворуч і ліворуч від неї.

Тепер тут стояв лише Вогнерукий. Але досить було Меґі тільки вздріти його, як серце в неї шалено закалатало. Він вигулькнув перед автобусиком так несподівано, що Мо мало не налетів на нього. Вогнерукий був у самому светрі й, щоб зігрітися, обхопив себе руками за плечі. Його пальто, мабуть, було ще мокре після дощу, але чуб уже просох, і тепер рудуваті пасма спадали на вкрите рубцями обличчя.

Мо лайнувся, вимкнув двигуна й виліз із автобусика. Вогнерукий розтяг вуста в своїй дивній усмішці й прихилився до муру.

— І куди це ти зібрався, Чарівновустий? — спитав він. — Хіба ми не домовлялися? Колись ти мене так уже пошив був у дурні, пригадуєш?

— Сам знаєш, чому я так кваплюся, — відповів Мо. — 3 тієї самої причини, що й минулого разу. — Він усе ще не відходив від дверцят автобусика, ніби ніяк не міг дочекатися, коли ж Вогнерукий нарешті дасть дорогу.

Але той удавав, ніби нетерплячки Мо зовсім не помічає.

— То дозволь бодай тепер поцікавитись: куди це ти зібрався? — знову спитав Вогнерукий. — Бо того разу мені довелося розшукувати тебе чотири роки. І якби мені трохи не пощастило, то люди Каприкорна знайшли б тебе раніше.

Він звів очі на Меґі, й дівчинка відповіла йому ворожим поглядом.

Мо хвилю помовчав і нарешті відповів:

— Каприкорн на півночі. Тож ми їдемо на південь. Чи, може, він тим часом отаборився десь-інде?

Вогнерукий перевів погляд на дорогу. У вибоїнах поблискувала вода після дощу минулої ночі.

— Та ні, — промовив він. — Ні, Каприкорн і досі на півночі. Принаймні так кажуть. І якщо ти, як я бачу, надумав усе ж таки не віддавати йому те, що він шукає, то я, мабуть, теж швиденько вшиюся на південь. Бог свідок, не хочеться мені бути тим, від кого Каприкорнові люди почують кепську новину. Одне слово, якщо ви мене трохи підкинете… то я в дорогу готовий!

Дві сумки, які він виволік із-за муру, мали такий вигляд, немовби вже разів десять об’їхали разом з ним навколо земної кулі. Крім них, Вогнерукий мав із собою лише заплічника.

Меґі міцно зціпила губи.

«Ні, Мо! — вирішила вона. — Ні, ми не візьмемо його з собою!» Та досить було їй лише поглянути на батька, і вона зрозуміла: його відповідь буде інша.

— То як — поїдемо? — перепитав Вогнерукий. — А то що я скажу Каприкорновим людям, коли попадуся до їхніх лап?

Він нагадував собаку, якого вигнали з дому. І хоч як у блідому вранішньому світлі Меґі намагалася розгледіти в ньому що-небудь лиховісне, відразливе, їй не вдавалося. Та брати Вогнерукого з собою вона все одно не хотіла. Це було, звісно ж, виразно написано на її обличчі, тільки жоден із цих двох чоловіків не звертав на неї уваги.

— Повір, я не зможу довго приховувати від них, що бачив тебе, — провадив Вогнерукий. — А крім того… — Він повагався, нарешті повів далі: — Крім того, ти мені й досі щось винен, чи не так?

Мо похнюпив голову. Меґі помітила, як його рука ще міцніше вхопилася за відчинені дверцята автобусика.

— Ну, якщо ти вважаєш… — проказав він. — Так, не заперечую, я тобі дещо винен.

На порубцьованому обличчі Вогнерукого відбилася полегкість. Він хутко закинув за спину заплічника, взяв сумки й рушив до автобусика.

— Стривайте! — вигукнула Меґі, коли Мо пішов йому назустріч, щоб допомогти донести сумки. — Якщо він їде з нами, то я хочу спершу довідатись, чому ми втікаємо. Хто цей Каприкорн?

Мо обернувся до неї.

— Меґі… — почав він добре знайомим їй тоном, яким звичайно казав: «Меґі, не будь такою дурненькою!» — або: «Меґі, ну годі вже тобі…»

Вона відчинила дверцята й вистрибнула з автобусика.

— Меґі, чорт забирай! Залізь назад! Нам пора їхати!

— Не залізу, поки не скажеш!

Мо підійшов до неї, але Меґі прослизнула повз нього, вибігла з воріт на вулицю й крикнула:

— Чому ти не хочеш сказати?

Вулиця була така безлюдна, немовби вони лишилися на світі самі. Війнув легенький вітрець, торкнувся обличчя Меґі, зашелестів у липовому листі на узбіччі. Небо все ще було блякле, сіре й світлішати, схоже, не збиралося.

— Я хочу знати, що сталося! — знову крикнула Меґі. — Хочу знати, чому нам довелося вставати о п’ятій ранку, чому мені не треба йти до школи! Хочу знати, чи ми сюди повернемось і хто такий отой Каприкорн!

Мо, почувши це ім’я, хутко озирнувся, так наче той, кого обидва чоловіки вочевидь так боялися, міг ось-ось вискочити з порожньої повітки — так само зненацька, як напередодні з’явився Вогнерукий. Але у дворі нікого не було, а Меґі надто розлютилася, щоб боятись того, про кого тільки й знала, що ім’я.

— Ти ж бо завжди мені все казав! — крикнула вона до батька. — Завжди!

Але батько мовчав.

— Кожен має свої таємниці, Меґі. — нарешті озвався він. — А тепер сідай, час рушати.

Вогнерукий, нічого не розуміючи, поглянув на Мо, потім на дівчинку і, стишивши голос, промовив:

— То ти нічого їй не сказав?

Мо похитав головою.

— Але ж бодай що-небудь ти маєш їй сказати! Це небезпечно, якщо вона нічого не знатиме. Зрештою, вона вже не маленька.

— Якщо вона знатиме, це буде теж небезпечно, — відказав Мо. — Та й нічого це не змінить.

Меґі все ще стояла на вулиці.

— Я чула, про що ви там балакали! — крикнула вона. — Небезпечно — що? Я не сяду, поки не дізнаюсь!

Але Мо й далі мовчав.

Вогнерукий хвилю нерішуче дивився на нього, потім знов поставив сумки на землю.

— Ну, гаразд, — мовив він. — Тоді я сам розкажу їй про Каприкорна.

І повільно рушив до Меґі. Дівчинка мимоволі ступила крок назад.

— Ти його вже бачила, — сказав Вогнерукий. — Колись давно, ти вже, либонь, і не пригадуєш, бо була ще зовсім маленька. Отака. — І показав рукою на висоті своїх колін. — Як би це тобі пояснити, хто він такий? Коли ти побачиш, як кішка жере голопузе пташеня, то, мабуть, заплачеш, чи не так? Або спробуєш його врятувати. А Каприкорн може зумисне кинути голопуцька кішці, аби лиш побачити, як вона роздирає його кігтями, а жалібне цвірінькання й тріпання того пташеняти для Каприкорна солодше за мед.

Меґі поточилася ще на крок назад, але Вогнерукий знову ступив до неї.

— Не думаю, що тобі до вподоби наганяти на людей страх, щоб у них аж жижки трусилися, щоб вони аж падали