Читати книгу - "Від порога до порога"

der aufragt

am Rain.

Weit schon davor

zögert die Furche im Abend.

Aber die Wolke:

sie zieht.

Immer das Aug.

Immer das Aug, dessen Lid

du aufschlägst beim Schein

seines gesenkten Geschwisters.

Immer dies Aug.

Immer dies Aug, dessen Blick

die eine, die Pappel umspinnt.

ПОЛЯ

Завжди та сама тополя

скраєчку думки.

Завжди той палець, що бовваніє

на прузі.

Вже звіддалік

борозна вагається в смерку.

Але хмарина:

вона таки плине.

Завжди це око.

Завжди це око, повіку якого

ти розкриваєш при світлі

її опущених долу братів і сестер.

Завжди це око.

Завжди це око, чий позір

обсотує цю одиноку тополю.

ANDENKEN

Feigengenährt sei das Herz,

darin sich die Stunde besinnt

auf das Mandelauge des Toten.

Feigengenährt.

Schroff, im Anhauch des Meers,

die gescheiterte

Stirne,

die Klippenschwester.

Und um dein Weißhaar vermehrt

das Vlies

der sömmernden Wolke.

ПАМ’ЯТЬ

Хай смоквами живиться серце,

в якому година

пам’ятає мигдалеве око мертвого.

Хай смоквами живиться.

Стрімчак, під подихом моря,

розтрощена

сяйність чола,

посестра рифу.

І примножене твоїм білявим волоссям

руно

олітненої хмарини.

inselhin

до острова 

NÄCHTLICH GESCHÜRZT

Für Hannah und Hermann Lenz

Nächtlich geschürzt

die Lippen der Blumen,

gekreuzt und verschränkt

die Schäfte der Fichten,

ergraut das Moos, erschüttert der Stein,

erwacht zum unendlichen Fluge

die Dohlen über dem Gletscher:

dies ist die Gegend, wo

rasten, die wir ereilt:

sie werden die Stunde nicht nennen,

die Flocken nicht zählen,

den Wassern nicht folgen ans Wehr.

Sie stehen getrennt in der Welt,

in jeglicher bei seiner Nacht,

in jeglicher bei seinem Tode,

unwirsch, barhaupt, bereift

von Nahem und Fernem.

Sie tragen die Schuld ab, die ihren Ursprung beseelte,

sie tragen sie ab an ein Wort,

das zu Unrecht besteht, wie der Sommer.

Ein Wort — du weißt:

eine Leiche.

Laß uns sie waschen,

laß uns sie kämmen,

laß uns ihr Aug

himmelwärts wenden.

ПО-НІЧНОМУ НАДУТІ

Ганні й Герману Ленцам

По-нічному надуті

губи квіток,

переплетені й схрещені

стовбури сосен,

посивілий мох, підважений камінь,

готові в безмежний політ

галки над глетчером:

це місцина, у якій

ми спочинем, квапливі:

вони не назвуть нам годину,

не полічать сніжинки,

не поринуть з водою до греблі.

Вони стоять собі порізно в світі,

кожен з них зі своєю ніччю,

кожен з них зі своєю смертю,

непривітні, простоволосі, вкриті інеєм

далекого й близького.

Вони сплачують борг, який надихав їх коріння,

вони його сплачують слову,

що існує намарне, мов літо.

Те слово — ти знаєш:

мертвяк.

Дай нам помити його,

дай нам його причесати,

дай нам око його

звернути до неба.

AUGE DERZEIT

Dies ist das Auge der Zeit:

es blickt scheel

unter siebenfarbener Braue.

Sein Lid wird von Feuern gewaschen,

seine Träne ist Dampf.

Der blinde Stern fliegt es an

und zerschmilzt an der heißeren Wimper:

es wird warm in der Welt,

und die Toten

knospen und blühen.

ОКО ЧАСУ

Ось воно, око часу:

воно дивиться скоса

з-під брови семибарвної.

Повіку полоще вогонь,

випаровується сльоза.

Сліпа зірка влітає до нього

й розтає на гарячій вії:

тепло стає на світі,

і мертві

брунькують і розквітають.

FLÜGELNACHT

Flügelnacht, weither gekommen und

für immer gespannt

über Kreide und Kalk.

Kiesel, abgrundhin rollend.

Schnee. Und mehr noch des Weißen.

Unsichtbar,

was braun schien,

gedankenfarben und wild

überwuchert von Worten.

Kalk ist und Kreide.

Und Kiesel.

Schnee. Und mehr noch des Weißen.

Du, du selbst:

in das fremde

Auge gebettet, das dies

überblickt.

ОКРИЛЕНА НІЧ

Окрилена ніч, що прийшла звіддалік, і тепер

назавжди напнута

понад крейдою і вапняком.

Галька, що котиться у бездоння.

Сніг. І білини щораз більше.

Незриме,

що виглядало бурим,

з усіма кольорами думок, буйно

заросле словами.

Вапняк і крейда.

І галька.

Сніг. І білини щораз більше.

Ти, ти сам:

умостившись

в чужому оці,

яке все це споглядає.

WELCHEN DER STEINE DU HEBST

Welchen der Steine du hebst —

du entblößt,

die des Schutzes der Steine bedürfen:

nackt,

erneuern sie nun die Verflechtung.

Welchen der Bäume du fällst —

du zimmerst

die Bettstatt, darauf

die Seelen sich abermals stauen,

als schütterte nicht

auch dieser

Äon.

Welches der Worte du sprichst —

du dankst

dem Verderben.

ЯКИЙ КАМІНЬ ТИ Б НЕ ПІДНЯВ

Який камінь ти б не підняв —

ти відкриєш,

тих, кому захистком стало каміння:

оголені,

вони знову сплетуться докупи.

Яке б дерево ти не звалив —

ти змайструєш

ложе, на котрім

знову з’юрмляться душі,

немов не здригався

також і цей

еон.

Яке слово ти б не промовив —

ним ти віддячиш

тлінню.

IN MEMORIAM PAUL ELUARD

Lege dem Toten die Worte ins Grab,

die er sprach, um zu leben.

Bette sein Haupt zwischen sie,

laß ihn fühlen

die Zungen der Sehnsucht,

die Zangen.

Leg auf die Lider des Toten das Wort,

das er jenem verweigert,

der du zu ihm sagte,

das Wort,

an dem das Blut seines Herzens vorbeisprang,

als eine Hand, so nackt wie die seine,

jenen, der du zu ihm sagte,

in die Bäume der Zukunft knüpfte.

Leg ihm dies Wort auf die Lider:

vielleicht

tritt in sein Aug, das noch blau ist,

eine zweite, fremdere Bläue,

und jener, der du zu ihm sagte,

träumt mit ihm: Wir.

ПАМ’ЯТІ