Читати книгу - "Дивовижна історія Мері Стенз"

Белл — шеф відділу реклами фірми “Черіл”. Простора кімната була оздоблена з неабияким смаком: матово-рожеві стіни, візерунчаста стеля, вишукані світильники. Високе вікно виходило на Гайд-парк. На великому письмовому столі панував бездоганний порядок — нічого зайвого, лише зеленкуватий бювар, два телефонні апарати й гранчаста скляна попільниця. Високі зелені шафки-картотеки скидалися на непорушних роботів-вартових. На стінах у вузеньких рамках під склом висіли рекламні оголошення фірми, надруковані в найреспектабельніших газетах і журналах. Підлогу вкривав м’який білий килим, і здавалося, ніби ступаєш по засніженій галявині.

Місіс Белл зняла трубку з одного апарата й набрала номер. На перший погляд вона справляла враження ожилого манекена — новісінького, без жодної порошинки, дбайливо зробленого за найсучаснішим зразком. Її врода нагадувала скорше холодне місячне сяйво, аніж тепле проміння сонця. Правильні риси овального обличчя вкривав непомітний шар крему й пудри виробництва фірми “Черіл”, каштанове волосся з металевим полиском було наочним свідченням високих якостей “Черіл-шампуню”. Весь зовнішній вигляд місіс Белл втілював діловиту стриманість і навіть деяку суворість, та водночас з-під цієї службової машкари прозирала суто жіноча вдача — м’яка та лагідна. Місіс Белл була з тих самостійних жінок, які роблять кар’єру без сторонньої допомоги. Після смерті чоловіка, за вісім років перед тим, вона твердо поклала собі здобути добре оплачувану посаду і, не маючи ніяких особливих даних, окрім стрункої постаті й холоднуватої вроди, вирішила спробувати щастя на терені реклами. І їй таки поталанило. Платня у дві тисячі фунтів на рік була неабияким успіхом для тридцятивосьмилітньої жінки, навіть коли взяти до уваги необхідність час від часу боронитися від наполегливих зальотів містера Фасберже.

Еміль Фасберже був головою і директором фірми “Черіл”, назва якої походила від імені його покійної дружини. Черіл померла від пологів за десять років перед тим. Перші кілька літ удівства Еміль невтішно сумував, та поступово його поглинули важливіші справи — треба було “робити гроші”. З роками він дедалі гладшав і зрештою перетворився на кулеподібного товстуна з м’ясистими губами й зачіскою з кількох волосин, страшенно ласого до гарних коньяків і дорогих сигар. Він мав три автомобілі, загальна вартість яких сягала двадцяти тисяч фунтів. Гарненькі жінки притягували його до себе, немов магнітом, і він завжди волів радше нападати, аніж захищатися. Ці, його амурні операції були загалом доволі успішні, й навіть Аманда Белл, холодна, мов потужний рефрижератор, не встояла перед енергійним натиском свого шефа. Та, зрештою, вона й не прогадала. Еміль мав щедру вдачу і не забарився втілити свою вдячність у цілком реальні форми — затишну квартиру, дороге вбрання, коштовності й забезпечену посаду, що давала чималий прибуток. Звісна річ, поза всім тим Аманда була досвідченим фахівцем у галузі реклами.

Того дня відділ реклами опинився в центрі уваги і мав перед собою силу-силенну роботи. З двох тисяч ста двадцяти двох дівчат, що відгукнулися на оголошення в “Гардіані”, після доскіпливого і всебічного розгляду треба було вибрати одну. До того ж усю цю роботу належало провести якомога потаємніше, що вимагало не тільки чіткого планування, але й граничної обережності.

Довгий гудок у телефонній трубці нараз урвався.

— Клініка Мортімера, — відповів жіночий голос.

— Мені потрібен доктор Рафф.

Минуло кілька секунд, і в трубці пролунав рівний і сухий чоловічий голос:

— Рафф слухає.

Місіс Белл усміхнулася в трубку.

— Це Аманда Белл з фірми “Черіл”. Ми готові взятися до першої стадії плану “Врододій”.

— Коли?

— Як вам зручніше, докторе Рафф. Коли не заперечуєте, сьогодні по обіді.

Після невеликої паузи в трубці почулася трохи невдоволена відповідь.

— Гаразд. О третій.

— Чудово, — мовила місіс Белл. — Я запрошу містера Фасберже.

— І нікого більше, чуєте? — попередив сухий голос. — Така умова.

— І нікого більше, — луною озвалася місіс Белл.

У трубці клацнуло, і запала тиша. З обличчя місіс Белл збігла усмішка. Вона замислено поклала трубку і натиснула червону кнопку на розі стола.

— Приймальня містера Фасберже, — забринів у ґратчастому гучномовці солоденький голос секретарки.

— Це Аманда Белл. Містер Фасберже у себе?

— Ні, місіс Белл. Він ще зранку виїхав на фабрику в Стенмор.

— Зробіть ласку, з’єднайтеся з ним і скажіть, що нараду з приводу першої стадії призначено на сьогодні по обіді в його кабінеті.

— Гаразд, місіс Белл.

— Дякую.

Місіс Белл відпустила кнопку і запалила сигарету. Майже відразу задзвонив телефон. Вона зняла трубку.

— Відділ реклами.

Тонкий чоловічий голос заговорив їй просто у вухо:

— Амандо, це Клайв. Я щойно погодив останні деталі рекламної кампанії. Все точнісінько так, як ви хотіли.

— Добре, — мовила вона.

— Столичні й місцеві газети, журнали, комерційне телебачення… Нам пощастило навіть зарезервувати час у чотирьох суботніх програмах.

— Чудово, Клайве. Поки що нічого більше не треба. Про все останнє я вас повідомлю.

— У мене тут зараз кінознімальна група з усім спорядженням. Вони хочуть знати, коли будуть зйомки.

— Я подзвоню, як тільки це стане відомо. Скажімо, десь за тиждень.

— І ще одне, Амандо, — редакційні коментарі. Я маю чималі зв’язки у багатьох впливових газетах. Ладен поручитися, що вони приділять увагу “Врододію”. Певна річ, вашій фірмі треба буде укласти зі мною відповідний контракт, але це коштуватиме дрібниці, а справа, безперечно, варта.

— Ні, — відказала місіс Белл. — Це має бути суто рекламна кампанія, і тільки рекламна. Нам не потрібні ніякі редакційні коментарі.

— Але ж вони важать куди більше, ніж рекламні оголошення.

— Клайве, — перепинила його місіс Белл, — я хочу, щоб ви раз і назавжди зрозуміли: нам це не потрібно. Всі деталі кампанії мають зберігатися в суворій таємниці. Якщо ви хоч словом прохопитесь газетярам, я негайно розриваю угоду з “Мерріт і Хау” і доручаю справу іншому агентству.

— Мовчатиму як риба, — квапливо озвався Роуз. — Просто я думав, що ми могли б дуже зацікавити пресу, а надто жіночі журнали.

— Забудьте про це, — сказала місіс Белл. — Розголос у пресі — це якраз тс, чого ми найменше прагнемо. Ми маємо змогу заплатити за оголошення і друкувати лише те, що самі вважаємо за потрібне. Сподіваюся, ви це запам’ятаєте?

— Так, — розчаровано мовив він. — Запам ятаю.

— Протягом найближчих п’яти днів ми будемо вивчати претенденток. Як тільки відберемо потрібну дівчину, я дам знати, і ми складемо детальний план. А поки що найголовніше— мовчати. Зрозуміло?

— Зрозуміло. Чекатиму вашого дзвінка.

— Бувайте здорові, — і місіс Белл поклала трубку.

Лишалося тільки одне. Вона перейшла до невеликого столика біля вікна і взяла кілька тек з листами. Тоді повернулася до письмового столу й, беручи один по одному ті листи, заходилася розкладати їх на кілька окремих стосиків — залежно від стилю та змісту