Читати книгу - "Повний місяць"

вертаючись під вечір, зупинявся біля мурів, заходив усередину, мостився в кутку, мовчки викурював кілька цигарок. Виявилося, в оточенні одвічного каміння дуже добре думається. До того ж воно створювали певне відчуття захищеності. Що, своєю чергою, давало Андрієві можливість побути собою.

Справжнім собою.

Прізвище Левченко вигадав, коли мама привела його, чотирнадцятирічного, на харківський залізничний вокзал, тицьнула квиток на поїзд і прошепотіла зі сльозами на очах: «Тікай. Їдь звідси, синку. Забудь, хто твої батьки. Приїдеш до Києва. Там нехай тебе міліція зловить. Не бійся, скажи — сирота, батьки померли в Миргороді. Зараз багато мре народу, біженців вистачає, вони перевіряти не будуть». Андрій хотів перервати, та мама лиш закрила йому рота долонею, давала інструкції далі: «Говори — шукав у Києві тітку. Знаєш тільки прізвище. Вигадай будь–яке, простеньке. Петренко Марія Іванівна, хай шукають, якщо захочуть. Сам теж назвися першим–ліпшим. Обери, яке подобається, такий шанс. Почнеш нове життя. Ця влада прилаштовує сиріт. Живи, синочку, виживи їм назло. І мовчи, рідненький, живи й мовчи».

До останнього моменту хлопець не міг придумати, за кого себе видати. Підказав випадок. Слідчий, який допитував малолітнього волоцюгу, назвався Левом Натановичем. Щось у той момент клацнуло в голові, і Андрій машинально відповів: «Левченко. Андрій Іванович». Сказавши, тут же перелякався, бо по–батькові — справжнє. Чомусь здалося — вирахують, що ніякий він не Левченко, син ворога народу, відповідального секретаря однієї з харківських газет. Його звинуватили в тому, що, змовившись із метранпажем, навмисне виділяв у тексті жирними шрифтами літери, котрі складалися в абревіатуру ОУН. Цим самим фактично підтвердив свою належність до терористичної організації, якою керували контрреволюціонери й так звані українські буржуазні націоналісти, прикриваючись машкарами працівників культури й мистецтва.

Однієї ночі батька забрали. Потім написали в тій же газеті, де він працював, про викриття ще одного замаскованого терориста. Мама чекала арешту з дня на день. Андрій уже бачив, як у школі учні за командою вчителів починали цькувати дітей заарештованих батьків. Сам хлопець не брав у таких дійствах активної участі. Але втекти, щоб не дивитися на це, теж не міг. На нього чекало те саме. Відстрочили процедуру загальної ганьби літні канікули: все сталося в розпал гарячого липня. Він міг лишитися з бабусею, але мама була відвертою з сином: її навіть якщо й заарештують, то випустять, аби вислати з Харкова кудись далеко. Можливо — в Сибір, на поселення.

Скільки її тягатимуть, як довго вирішуватимуть долю — невідомо. Тому для сина краще тікати в нікуди, такі слова вона знайшла для Андрія. І підліток зрозумів, хоч із матір'ю розставатися не хотілося. «Я писатиму, — видала заплакана жінка фінальний аргумент. — У Київ, на головну пошту, до запитання, на своє дівоче прізвище, Соломаха. Не відразу, доведеться терпіти й чекати довго. Загубися в Києві, Андрійку. Щойно мені буде відомо про себе й батька, напишу, де й кого шукати». Андрій це також прийняв. Виростав на старих пригодницьких романах, тож спробував знайти в усьому щось подібне до ризикованої авантюри. Переконуючи себе — нічого страшного, просто пригода, ніби в книзі про графа Монте–Крісто. Все завершиться добре, треба лиш пройти через горнило випробувань.

Вирішив так — і сів у вагон. За маминою легендою, хлопець дав драла, не витримавши ганьби, він у них аж надто вразливий…

Про долю батька дізнався з газет. Про це написали двічі. Спочатку — коли надрукували список ворогів, засуджених на терміни від п'яти до десяти років виправних робіт. Вдруге — коли вступив до київського університету, на юридичний факультет. Їм, першокурсникам, зачитували подібні статті з переліком викритих та покараних ворогів народу, на кожній політінформації. Ось як узимку тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року Андрій довідався — вирок по справі, за якою засудили тата, переглянули. Застосувавши до нього та низки інших злісних терористів–націоналістів, вищу міру соціального захисту.

Мама так і не дала про себе знати й чути. Єдине, що вдалося взнати: її справді заарештували, й бабуся померла від серцевого нападу два дні потому. Розвідав, ризикнувши відразу після вступу з'їздити до Харкова. Цілий день відчував себе там шпигуном у ворожому тилу, поводив себе вкрай обережно, і, коротко поговоривши з сусідкою, яку заодно здивував раптовою появою, роздобув потрібну інформацію. Швидко втік — дуже не сподобався сусідчин погляд. Відтоді до рідного міста потрапив уже в серпні минулого, сорок третього року, коли з нього остаточно вибивали німців. Не втримався, пройшовся своєю вулицею, навіть спробував відшукати когось зі знайомих. Живих нікого не знайшов…

Як поранили тут, під Сатановом, як після госпіталю мобілізували в міліцію — окрема історія…

Зараз, сидячи під прикриттям старих мурів, Андрій Левченко вкотре прокручував у голові власну таємницю, аби оцінити рівень особистої небезпеки. До цього часу він вважав себе перевертнем — у всіх розуміннях цього слова. Справжня, притлумлена за десять із гаком років натура, проявлялася не так часто. Але в капітані Сомові він розгледів мисливця за такими ось перевертнями. Затятий особіст запросто повісив на ворогів радянської влади жертв нападів диких звірів. Тому почне перевіряти всіх та все довкола себе. Сьогодні в Левченка вирвалося оте «повстанці», й гострий погляд Сомова, спровокований цим словом, зачепив.

Подібні людські типи Андрій уже встиг вивчити. Роки подвійного життя навчили тонко відчувати дим від смаленого. Якщо особіст забуде про таку оцінку «націоналістичних бандитів» нині, все одно згадає про неї за кілька днів. Що напевне дасть привід уважніше придивитися до старшого лейтенанта Левченка. Наслідком чого неодмінно стане запит особової справи, порпання в біографії.

Ну, а там — наче в казці: чим далі, тим цікавіше.

Сомову потрібен ворог. Навряд чи один. Бажано викрити когось зі своїх, оголосивши перевертнем. У віддаленій перспективі він, Андрій Левченко, виглядав, як не поверни, підходящим кандидатом.

Погодившись із самим собою, що не має на рахунок нового начальника селищного відділу НКВС жодних ілюзій, Андрій заспокоївся. Так траплялося, коли чітко розумів, де ворог і як він виглядає. Тож, вирішивши надалі пильніше стежити за словами та емоціями, Левченко вийшов з башти, осідлав мотоцикл і подався додому.

…У Поліни Стефанівни були гості. Точніше — гостя. Навпроти бібліотекарки за круглим столом на зігнутих ізнизу ніжках сиділа худорлява, коротко, майже під хлопчика стрижена жінка в окулярах. Увагу привертала оправа: на фоні ношених спідниці та жакета сприймалася чимось чужорідним, самою лише формою немов підкреслюючи інакшість власниці. Бібліотекарка теж носила окуляри, круглі, зі шворкою замість лівої дужки, ледь тріснуті. Знаючи, як це може сприйматися сторонніми, Поліна Стефанівна намагалася вдягати їх, лише