Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

замок, — складалася з кручених чавунних стовпів, з’єднаних залізним візерунком. Угорі кожен стовп вивершувала пишна чавунна лілія; з нагоди усіляких урочистостей ці чаші наповнювалися олією і гнали геть нічну темряву, палаючи в довжелезному вогненному шерезі.

Батько й мати Ґрея були гордовитими бранцями свого становища, багатства й законів того суспільства, стосовно якого могли говорити «ми». Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, не вартує особливої уваги, інша частина — уявне продовження галереї — починалася з маленького Ґрея, приреченого згідно з відомим, заздалегідь складеним планом прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні і це не вийшло на шкоду родовій честі. А проте трапилася невелика помилка: Артур Ґрей народився з живою душею, що їй не надто кортіло продовжувати лінію фамільного начертання.

Ця жвавість, ця довершена перекрученість хлопчика раптом вималювалася на восьмому році його життя; тип лицаря примхливих вражень, шукача й чудотворця, тобто людини, яка з сили-силенної життєвих ролей узяла найнебезпечнішу й найбільш зворушливу — роль провидіння, визначився в Ґреї ще тоді, коли, приставивши до стіни стільця, хлопчина дістав картину, на якій було зображене розп’яття, і вийняв цвяхи із закривавлених рук Христа, інакше кажучи, просто взяв і замазав їх блакитною фарбою, поцупленою в маляра. Йому здавалося, що в такому вигляді картина сприймається краще. Перейнявшись цією неповторною справою, він уже почав був замальовувати й ноги розіп’ятого, аж тут його піймав на шкоді батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха й запитав:

— Ти навіщо зіпсував картину?

— Нічого не зіпсував.

— Це робота знаменитого художника.

— Мені однаково, — сказав Ґрей. — Я не можу допустити, щоб на моїх очах з рук стирчали цвяхи й текла кров. Мені це не подобається.

У відповіді сина Ліонель Ґрей, сховавши під вусами посмішку, впізнав себе й вирішив хлопця не карати.

Ґрей без перестанку вивчав замок, доходячи приголомшливих відкриттів. Так, десь на горищі хлопець відкопав сталевий лицарський мотлох, книги у палітурках із заліза й шкіри, спорохнілий одяг й полчища голубів. У льосі, де зберігалося вино, його допитливий розум відкрив лафіт, мадеру, херес. Тут, у каламутному світлі гострих вікон, що їх облягали косі трикутники кам’яних склепінь, стояли маленькі й великі барильця; найбільше, у формі плаского кола, розляглося на всю поперечну стіну льоху, столітній темний дуб бочки блищав як відшліфований. Поміж барил у плетених кошиках зелено й синьо мінилися пузаті сулії. На камінні і на земляній підлозі росли сірі гриби з тонкими ніжками: скрізь — цвіль, мох, вогкість, кислий, важкий дух. Ген-ген, у дальньому кутку золотилася величезна павутина, щойно в ній ловився промінець вечірнього сонця. В одному місці було зарито дві бочки розкішного аліканте, що його любили перехилити ще в часи Кромвеля, і винар, показуючи Ґрею на порожній куток, щоразу переповідав історію знаменитої могили, у якій лежав мрець, живіший за зграю фокстер’єрів. Зачинаючи розповідь, оповідач не забував перевірити, чи крутиться кран на великому барилі, і варто було йому встановити це, як йому попускало і сльози надто міцної радості мимоволі зблискували в його повеселілих очах.

— Ну ось що, — говорив Польдішок Ґреєві, всідаючись на порожню скриню і набиваючи гострий ніс тютюном, — ти бачиш онде те місце? Там лежить таке вино, за яке перший-ліпший п’яниця ладен був би позбутись язика, — лиш би перехилити невеликий келишок. У кожній бочці сто літрів речовини, що підриває душу й перетворює тіло на безживне тісто. Його колір темніший за барву вишні, і його так просто не плеснеш із пляшки. Те вино густе, наче гарні вершки. Воно ховається в барилах із чорного дерева, міцного, наче залізо. На них подвійні обручі червоної міді. На обручах написано латиною: «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю». Тлумачили цей напис так докладно й розлого, що твій прадід, високого роду Симеон Ґрей, збудував дачу, назвав її «Раєм», і поклав у такий спосіб, удавшись до безневинної дотепності, припасувати загадковий вислів до дійсності. Та що ти думаєш? Він умер, як тільки почали збивати обручі, від розриву серця, — так шарпав собі нерви ласий дідок. Відтоді барило це ніхто не чіпає. З’явилося переконання, що дорогоцінне вино принесе нещастя. Справді, таку загадку не задавав єгипетський сфінкс. Він, щоправда, спитав одного мудреця: «Чи з’їм я тебе, як з’їдаю всіх? Скажеш правду — залишишся живий», але ж якщо добре подумати…

— Здається, з крана знову крапає, — перебивав сам себе Польдішок, сунучи боком у куток, а тоді, перевіривши крана, вертався з відкритим, світлим обличчям. — Так. Добре все зваживши, а головне, не кваплячись, мудрець міг би сказати сфінксові: «Підемо, хлопче, вип’ємо, і ти забудеш про ці дурниці». «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю!» Як зрозуміти? Вип’є, коли вмре, чи як? Дивно. Отже він святий, отже він не п’є ні вина, ні звичайної горілки. Допустимо, що «рай» означає щастя. Але якщо питання стоїть так, то будь-яке щастя втратить половину своїх блискучих пір’їнок, тільки-но щасливець щиро запитає себе: чи є воно раєм? От у чому річ. Аби з такого барила з легким серцем напитися й сміятися, мій хлопче, сміятися добре, треба однією ногою стояти на землі, іншою — на небі. Є ще третє припущення: що коли-небудь Ґрей доп’ється до блаженно-райського стану й зухвало спорожнить барильце. Але тоді б, хлопчику, не те, що пророцтво збулося, — це був би звичайнісінький трактирний бешкет.

Вкотре встановивши, що з краном на великому барилі усе гаразд, Польдішок зосереджено й похмуро закінчував:

— Ці барила привіз 1793 року твій предок, Джон Ґрей, з Лісабона, на кораблі «Біґль»; за вино довелося викласти аж дві тисячі золотих піастрів. Напис на бочках вирізьбив зброяр Веніамін Ельян з Пондішері. Бочки закопані в землю на шість футів і присипані попелом з виноградних стебел. Цього вина ніхто не пив, не куштував і не покуштує.

— Я вип’ю його, — сказав якось Ґрей і тупнув ногою.

— Оце відчайдух! — зауважив Польдішок. — Невже вип’єш його в раю?

— Звісно. Ось рай!.. Він у мене, бачиш? — Ґрей тихо засміявся, розкривши свою маленьку руку. На ніжну, проте з чіткими обрисами долоню впало сонячне проміння, і хлопчик стис пальці в кулак. — Ось він, тут!.. То є, то знову нема…

Говорячи це, він то розкривав, то стискав руку й нарешті, задоволений своїм жартом, вибіг поперед Польдішока і кинувся похмурими сходами у коридор нижнього поверху.

На кухню заходити Ґреєві суворо заборонялося, проте, відкривши одного разу цей дивний, сповнений вогню ватри світ пари, кіптяви, шипіння, клекотання киплячих рідин, стукоту ножів і смачних