Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Пєрьмі 28 серпня. З 29 серпня до 1 вересня[37] велися зйомки табору, де за консультанта був Василь Овсієнко — колишній в'язень, що впродовж кількох місяців знаходився в одній камері з Василем Стусом.

Тоді довелося обмежитися лише цим.

Увесь жовтень зростала напруга.

На той час я був переконаний, що перепоховання — справа другорядна. Головне — повернути з неволі останню татову збірку «Птах душі», писану під час другого ув'язнення. Проте листування, яке мені допомагав провадити Г. Ф. Дворко, не давало жодних наслідків, хоча первісне формулювання відповіди — «все материалы после смерти были уничтожены» — після моєї різкої заяви було пом'якшене й залишало надію. Проте Спілка письменників, загальна ситуація та нетрансформована ще в партію УГС виявилися тим каталізатором, який змінив пріоритети: якщо є можливість здійснити перепоховання, треба її використати.

Наприкінці жовтня ми зі Славком Чернілевським[38] вирішили: виїжджаємо в середині листопада. Саме на той час було отримано й повторний офіційний дозвіл. Насторожувало хіба протистояння в пресі. Саме 1989-го було прорвано зловісну завісу мовчання довкола імени Василя Стуса. «Прапор», «Літературна Україна», «Молодь України», «Україна», Литературная Россия», «Жовтень» і «Київ» подали невеличкі добірки поезій із надто різним характером коментарів, які, попри гидкі передмови-післямови, ніби повторно вводили ім'я Василя Стуса до вкраїнського літературного контексту[39].

Промовистими були й закулісні розмови того часу, які вряди-годи просочувалися в пресу: Д. Павличко, П. Загребельний та деякі інші українські письменники говорили, що вперше чують ім'я поета Василя Стуса…

Надійшов час формувати групу для виїзду.

Зробити це було досить складно, оскільки політиканство й фактична безвідповідальність багатьох національних поводирів, які лише недавно вийшли з в'язниць, змушувала відповідальність за можливі наслідки брати на себе.

Поговоривши з мамою — Валентиною Попелюх, Генріхом Дворком[40] та Ігорем Бондарем[41] я вирішив просити пані Ірину Калинець[42] взяти на себе керунок київською частиною перепоховання. Вона погодилася.

До складу групи, яка від'їздила до Пєрьмі, для фізичної та організаційної допомоги було включено Олега Покальчука[43] та Василя Ґурдзана[44], бо ж треба ще було фільмувати кіно. Відеооператором поїхав Валерій Павлов, оператором — Богдан Підгірний. Звукорежисером — Сергій Вачі. Збиралися з нами їхати й сини Олекси Тихого — Володимир та Олександр.

Володя Шовкошитний (директор картини) вилетів на тиждень раніше за інших, аби безпосередньо на місці остаточно узгодити всі необхідні формальності. Ми мали летіти 15 листопада.

13 листопада спонтанно створений оргкомітет з організації поховання, із яким мене звів Ігор Бондар, зібрався на вулиці Білоруській, у помешканні пана Ігоря.

З одного боку — Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Дмитро Корчинський, Василь Овсієнко, Євген Пронюк та ще якісь люди, покликані представляти громадські організації, з іншого — я. Представник родини.

Головну увагу приділено друкуванню листівок, пошиттю прапорів, організації маніфестації. Уже під час перших слів мені стало не по собі: усі впевнені, що головне — прапори та листівки, а як бути з уральською частиною, де так часто було принижувано всіх їх?..

Про це розмови навіть не заходило.

Коли всі «рекомендації» оргкомітету було викладено, я ставлю комітет перед фактом, що перепохованням Василя Стуса в Києві буде керувати Ірина Калинець, і якщо комітет має якісь плани щодо приєднання до участи в перепохованні, всі свої дії члени комітету мають узгоджувати саме з нею. Якщо ж хто не погоджується з таким рішенням, може зайнятися організацією перепоховання Юрія Литвина та Олекси Тихого. Щодо Василя Стуса, то ні на пропозицію Л. Лук'яненка нести труни від Борисполя до Києва на руках, ані на будь-яке перетворення заходу на політичну демонстрацію я пристати не можу. З Іриною Калинець було вирішено йти шляхом домагання максимальних поступок від влади, бо жодної збройної чи воєнізованої підтримки в нас немає. І взагалі, суспільний резонанс цієї акції мене не обходить, я займаюсь перепохованням батька…

Після таких моїх слів у кімнаті на кілька хвилин запанувала моторошна тиша. Здавалося, від неймовірної напруги й повного непорозуміння між сторонами, що бралися за цю справу, потемніли навіть завжди світлі образи затишної Бондаревої квартири. Ні Л. Лук'яненко, ані М. Горинь, які відверто не очікували такого спротиву своїм планам, не здобулись на реакцію, аж поки не вибухнув Д. Корчинський.

Він говорив про актуальність та важливість цих подій для України, про те, що нічого подібного після перепоховання Шевченка Україна не знала, що це не родинна, а загальнонаціональна справа. І сто літ тому було легше, адже в «Шевченка не було дітей».

Це вразило і сприкрило, але надало спокою й рішучости.

Піднявшись з крісла, я кинув у бік Корчинського:

— Мене дуже мало обходить ваша, пане Дмитре, думка про мене, як і думка всіх ваших організацій. Проте всім цим займалася родина, займався я. І як би вам не було прикро, що в Стуса є син, проте сьогодні це є очевидним фактом і вам доведеться з цим миритися. Скажу більше, цей син розглядає все, що відбувається,   л и ш е   як родинну справу. Подобається це комусь чи ні — мені байдуже. Хто захоче брати в цьому участь, буде узгоджувати свої дії з Іриною Калинець.

Корчинський вилетів із квартири. Мене взялися заспокоювати.

Звісно, я надто переоцінював власні сили й недооцінював підтримки недавно народжених громадських структур, без втручання яких перепоховання 1989-го також було б неможливим. Однак цей юнацький вибух допоміг надалі не лише створити єдиний керівний центр на чолі з Іриною Калинець, яка виявила себе блискучим дипломатом, але й у незрівнянно складніших, аніж у 1995-му, умовах утримати події під контролем і не спровокувати побиття людей, як це трапилося вже в незалежній Україні під час поховання патріарха Володимира (Романюка)[45].

Розходилися, так ні до чого остаточно й не домовившись. Прийшовши до хати Г. Дворка по вул. Петровського[46], де тоді мешкав, я зателефонував до Львова Ірині Калинець і, повідомивши про все, що сталося, попросив її якомога швидше прибути до Києва. Наступного дня ми з Олегом Покальчуком подбали про закупівлю ґумових рукавичок, мотузок, брезенту й тканини, на яку можна було б перекласти тлінні рештки Василя Стуса та Юрія Литвина, якщо процес ексгумації (в цьому ми чомусь майже не сумнівалися) доведеться здійснювати самим.

Славко Чернілевський із Богданом Підгірним розривалися в пошуках плівки й камери. Відеокамера, на щастя, була, однак нею можна було провадити лише аматорські зйомки.

Під вечір того ж дня прийшло повідомлення з Москви: Олександр Тихий лежить із високою температурою і, вочевидь, до Пєрьмі вилетіти не зможе. Враховуючи ж, що Олексу Тихого було поховано на Пєрьмському цвинтарі,